Рідна мати сказала, що втомилася від мене та від онука. Маленька дитина дуже часто плаче, а я бужу її вранці своїми зборами на роботу. Мама підкреслила, що у її віці нервувати – шкідливо, тому ми з Олексієм повинні з’їхати та дати спокій.

Цікавий виходить розклад, адже за документами половина цієї квартири – моя. Ми з матір’ю та моїм трирічним сином живемо у квартирі, яка залишилася нам у спадок від покійного батька.

Добре, що у тата вистачило розуму відразу позначити, що половина квартири належить мені. На момент смерті тата мені було лише 13 років. Ми з ним були дуже дружні, проте мати ставилася до мене, як до речі.

Найчастіше вона не звертала уваги на те, як я одягаюсь, що їм і які оцінки отримую. На батьківські збори вона принципово не ходила, та й взагалі не разу не спитала про те, як у мене справи у школі.

Таке відчуття, що я їй не рідна донька, а прийомна якийсь. Щоправда, бували у матері й сплески «батьківського кохання». Висловлювалися вони у всіляких повчаннях та хапанні за ремінь.

Якось вона вирішила «виховати» мене через погані оцінки напередодні випускного. Вона хотіла висікти мене ременем у 17 років! Тоді я сильно психанула та пішла з дому.

Спочатку я жила у подружки, потім – у гуртожитку коледжу. Мама навіть не намагалася знайти мене та повернути додому. Зрештою, я закохалася, переїхала до свого хлопця, і за рік ми одружилися.

Загалом ми жили добре, без сварок та образ. Але все змінилося після появи Олексія. Я набрала понад 20 кілограмів зайвої ваги, і чоловіка це дуже збентежило. Він не зміг підтримати мене та зрозуміти, що після появи дитини жіночий організм може сильно змінитися.

Ми більше ніж рок прожили як сусіди, а потім чоловік привів у будинок нову «господиню». Нам з Олесійчиком довелося з’їжджати. Мені нічого не лишалося, як переїхати до матері.

Я повернулася до квартири, де не була майже 10 років. Не можу сказати, що на обличчі матері при моєму поверненні була радість. Мама голосила і висловлювала образи з приводу того, що я не покликала її на весілля і навіть не розповіла про появу онука.

А мені, якщо чесно, зовсім не хотілося виправдовуватись. Мамі було нецікаво, що відбувається у моєму житті, поки я була дитиною. З чого це раптом її зацікавила я, вже доросла?

Щоправда, жили ми з матір’ю по-сусідськи: кожна мала свої каструлі, чашки, виделки та продукти. Комунальні платежі ми теж ділили навпіл, хоча мати пробувала наполягти на тому, що на маленьку дитину йде набагато більше води, ніж на дорослого.

Ми регулярно конфліктували, але це було некритично. До того ж іншого житла в мене все одно немає. Олексій зараз ходить у садок, а я – на роботу. Нам ледве вистачає грошей, щоб нормально жити.

А нещодавно мама заявила, що їй набридло жити в постійній метушні.
– У мене постійно коле в грудях, болить голова. Все тому, що в моєму віці людині потрібна тиша. Пробач, Катя, але тобі з сином доведеться з’їхати, – зітхаючи, сказала мені мати.

– Взагалі половина цієї квартири належить мені, так що вигнати нас у тебе не вийде, – відповіла я. – Можеш оббити стіну у своїй спальні звукоізоляційними матеріалами.

– Ах, ось, як ти заговорила, негідниця? Я тобі з малюком дала притулок, а ти мені умови ставити будеш? Значить, я продам свою половину!, – видала мені мати.

– Давай, продавай! Цікаво, де ти тоді житимеш? В моїй кімнаті? І взагалі, якщо тебе щось не влаштовує, то сама і з’їжджай, – вигукнула я.

Зараз ми з матір’ю живемо на межі воєнних дій. Я давно з’їхала б, якби мені було, куди йти. Але заради сина змушена терпіти мамині викрутаси. Хоча важко сказати, на скільки вистачить моєї нервової системи.

КІНЕЦЬ.