Свекруха заявила цього разу, що її син живе з Дашею з жалю.

— Навіть не з почуття обов’язку, — уїдливо додала вона, — а з жалю.

«Чому ж вона зі мною так брутально розмовляє? — радісно подумала Дарина. – Ах точно! Тому що я сама її спровокувала! Коли при ній сказала її синові, у наказному тоні, щоб він сходив у магазин, а заразом виніс сміття».

«Та як вона сміє так розмовляти з моїм сином? — обурено подумала свекруха. — Кого вона з себе уявила? Та вона щаслива має бути, що він узагалі одружився з нею! А вона? Мотузки з нього в’є! По магазинах змушує ходити! Сміття виносити змушує! І все це навіть не у вигляді прохання, ні. Як наказ! При живій матері!»

І ось як тільки Андрій, забравши пакет зі сміттям, пішов у магазин, свекруха не витримала і сказала Дарині першу гадість, що прийшла їй у голову — що Андрій живе з нею з жалю.

«Починається, — радісно подумала Дарія, — вона думає, що настрій мені зіпсувала, приїхавши без запрошення. І хоче з чоловіком мене посварити. І де? У моєму власному будинку! Не вийде! Ти тут – не господиня. А у своїй хаті я роблю все, що захочу. Не сподобалося, що в магазин його відправила і сміття виносити? А не було чого приїжджати, коли на тебе не чекають. Почекай, далі ще не таке буде. Ось він повернеться, я покажу тобі, хто в цьому будинку головний. Ну, а поки що його немає, просто розважусь».

Дарина зробила сумне обличчя, важко зітхнула і приречено махнула рукою.

— Та ні, Ірина Василівна, — з жалем сказала вона, — не шкодує Андрій мене анітрохи. Якби він мене справді шкодував, то в нас зараз не було б двох дітей. І жили б ми не в трьохкімнатній квартирі, на першому поверсі п’ятиповерхового будинку! А в розкішному особняку, на березі моря. Ні. Не шкодує він мене.

У свекрухи від обурення ніздрі роздулися і очі великими стали.

«От же нахабна! — подумала Ірина Василівна. — Інша б, на її місці, — тихіше за воду, нижче за траву! Руки б йому цілувала! А вона незадоволена! Безсоромна! Про палаци мріє узбережжя. Я покажу тобі палаци. Я тобі такі особняки покажу, вік пам’ятати будеш. Подивимося, як ти заспіваєш, коли він від тебе піде».

— А хто каже, що він тебе шкодує? — уїдливо спитала свекруха. — Я кажу, що він живе з тобою з жалю. Різницю відчуваєш? З жалю до тебе та дітей! Ось про що йдеться. І якби не жалість, він уже давно пішов би до іншої. До тієї, яку любить по-справжньому. А ти п’явка! Присмокталася і не відірвеш!

«Сама п’явка, — подумала Дарина. — І яка ж наполеглива у своїх прагненнях. Просто дивуюсь. Твою б цю наполегливість та в мирних цілях! Може, заміж тебе видати? А чому ні? Хороша ідея. Треба буде обговорити із чоловіком».

Дарина знову тяжко зітхнула і похитала головою.

— Я теж так думала, Ірина Василівна, — спокійно промовила вона. — Але ж за той час, що ми разом, я зрозуміла, що це не так. Немає в Андрія до мене ні краплі жалю.

— Та як ні? – обурилася свекруха. — Коли він мені про це сам говорить. Щоразу, коли приїжджає до мене.

«Треба ж, — подумала Дарина. – Збрехала. І навіть оком не моргнула. Оце витримка! І все так впевнено та серйозно. Наче й сама вірить у те, що каже. Ось що означає стара школа! Ні. Безперечно треба тебе заміж видати. За якогось затятого садівника-любителя на пенсії. Є в мене один на прикметі. Друг батька. Дядько Вася. Нещодавно вчетверте розлучився. Чи в п’яте? Так, п’яте. Він тебе швидко навчить прополювати грядки, вирощувати гладіолуси та дорожити вільним часом. Забудеш, як ходити по гостях без запрошення».

Але вголос нічого цього, звісно, ​​Дарина не сказала.

— Ви, Ірина Василівна, коли розмовляли з сином, мабуть, не так його зрозуміли, — тихо промовила Дарина.

— Що значить не так зрозуміла? – обурилася свекруха. — Як можна не так зрозуміти рідного сина?

– Та дуже просто. Не почули чи почули щось не те. От і подумали казна-що.

— З якого дива я мала його не розчути?

— Ну, як же! Адже ви самі скаржилися, що чуєте не дуже добре.

— Коли я скаржилася?

— Годину тому й скаржилися. Коли раптом ні з того, ні з цього приїхали до нас.

Насправді все так і було, і свекруха насправді скаржилася, що чує не дуже.

— Ірина Василівна? — здивувалася тоді Дарина, впускаючи її до квартири. – А чому ви приїхали?

– Як чому? — незворушно відповіла свекруха. – У гості приїхала. До сина та онуків. Чи не маю права, чи що?

— Так ми ж попереджали вас, щоб ви не приїжджали цими вихідними. Тому що цими вихідними у нас заплановані важливі справи. А вас ми чекали на наступних вихідних. Тому і ваших онуків зараз тут немає. Ми відправили їх на дачу, до моїх батьків. І сказали вам про це три дні тому.

— Мабуть, я не розчула, — впевнено відповіла свекруха і тут же поскаржилася на слух. — Останнім часом щось погано чути стала.

І ось тепер Дариа нагадала про це свекрусі.

Після цього нагадування Ірина Василівна від обурення мало не задихнулася.

— Я не те мала на увазі! — опам’ятавшись, заявила вона. — Я в тому сенсі, що… Не пам’ятаю, що ти таке казала. Останнім часом у мене щось із пам’яттю.

– Ось! — спокійно продовжувала Дарина, поліруючи пилкою нігті. – Не пам’ятайте. Отже, що?

– Що?

— Що у щас не лише зі слухом, а ще й із пам’яттю проблема. З чого я роблю висновок, що, розмовляючи з сином, ви або не почули щось, або щось забули.

Але свекруха не здавалася.

– А хочеш чесно? — спитала вона.

— Дуже хочу, Іврина Василівна, — відповіла Дарина.

— Не хотіла казати, але сьогодні ти мене довела. Я ж знала, що сьогодні не треба було приїжджати. І тому спеціально приїхала. З ранку раніше. А знаєш навіщо?

— Ні.

— А на зло тобі. Щоб тобі настрій зіпсувати. І сидітиму тут у вас весь день. Щоб довести тобі, що ти тут не господиня.

Сказавши це, Ірина Василівна нахабно посміхнулася.

«Та сиди ти, заради Бога, — подумала Дарина. – Хто ж проти. Якщо зможеш. Тільки навряд чи в тебе це вийде.

У цей час із магазину повернувся Андрій. Дарина і свекруха вийшли з вітальні до передпокою.

Дарина зробила сердите обличчя.

– Все купив? — якомога суворіше спитала вона.

– Все, – злякано відповів Андрій. — Яловичина, капуста квашена, сушені білі гриби, солоні грузді, картопля, ріпа, багато цибулі, морквина, селера, петрушка, лавровий лист, часник, вершки, чорний перець горошком, олія, сметана. Все!

— Капусту, де брав?

– На ринку.

– Пробував?

– Пробував.

— Дивись у мене, — сердито промовила Дарина. — Щоб не вийшло як минулого разу. Теж казав, що пробував. А в результаті? Капуста виявилася салатною!

– Твоя правда. Помилка минулого разу вийшла. Пробував одну, а мені іншу поклали.

– Ну добре Добре. Помилка. Обідом займешся потім. Зараз займися прибиранням квартири та пранням. Твоя мама мені навіть зауваження зробила про порядок. Сказала, що у нас підлога брудна, на меблях — пилюка, а фіранки давно не попрані.

— Сину, я не це…

— Не треба, мамо, — сказав Андрій. – Не заступайся за мене. Дарина права. Фіранки, підлога та пилюка – це моя вина. І решта теж – я винен. Нині я все виправлю. Дашенька, а можна, я одночасно і прати буду, і квартиру прибирати?

— Ти ще скажи, що й обід готуватимеш при цьому. Так?

— Ні, але…

— От і не треба братися за все відразу. Адже тебе ніхто не жене. Спочатку прибереш квартиру. Потім приготуєш обід. Після обіду вимиєш вікна. А вже в останню чергу займешся пранням.

– А можна, я спочатку вікна помию, а потім обід зварю? — спитав Андрій. — А по обіді приберу у квартирі і поперу білизну?

Дарина задумалася, скоса поглядаючи на свекруху і ледве стримуючись, щоб не розсміятися. Свекруха стояла, притулившись до стіни і важко дихала.

— У Вас все добре, Ірина Василівна, — спитала Дарина. — Ви дивно виглядаєте? Присядьте.

Дарина поставила перед свекрухою табурет.

– Ні-ні, – слабким голосом відповіла свекруха, сідаючи на табурет, – у мене все гаразд. За мене не турбуйтесь.

Дарина подивилася на чоловіка.

– Ти чого чекаєш? — спитала вона. — На годинник дивився? Невдовзі обідати, а в тебе ще кінь не валявся. Про що задумався?

– Так це, кохана, – невпевнено промовив Андрій, – ти на моє запитання не відповіла. Можна, я спочатку…

«Господи, я вже забула, про що він там спитав, — подумала Дарина і подивилася на свекруху. — Це ще тут… Може, я того… Переборщила? Треба з нею акуратніше. Все-таки вона старша за мене. Скільки їй? Сорок сім уже! А я з нею, як із ровесницею. Погано, Даша! Так не можна. Адже ти теж колись станеш свекрухою. Подумай! Якби й з тобою ось так?

— Гаразд,— поблажливо відповіла Дарина,— роби, як хочеш. Тільки не кажи потім, що я строга дружина.

— Та що ти, кохана. Ні звичайно. Яка ти строга. Ось у нас на роботі в начальника дружина, ось вона…

— Ну гаразд, гаразд. Я зрозуміла. Що робити, знаєш?

– Знаю.

– Роби.

– Дякую.

— А я піду подрімаю пару годин. Розбудиш мене, коли обід буде готовий.

— Так обід буде готовий лише за чотири години. Не раніше.

— Ну, розбудиш за чотири години. Що з тобою вдієш, якщо ти такий вродився.

Дарина подивилася на свекруху.

— Ірина Василівна, він у вас і в дитинстві такий самий був? — спитала вона.

Саме в цей момент свекруха зрозуміла, що вона більше не може бачити, як її син плазає перед дружиною.

— Я, мабуть, піду, — сказала вона.

— Ідете уже? — сумно промовила Дарина. – А як же обід?

– Іншим разом.

Дарина суворо подивилась на чоловіка.

— Це через тебе, — сказала вона. — Довів маму!

– Вибач, мамо, – сказав Андрій.

«Найгірше, — думала свекруха, виходячи з під’їзду, — що невістка справді має рацію. Я пішла через нього. Я думала, що в цьому домі мій син господар. А виявилося, що тут невістка – господиня. А це я знести не можу. Боже, як жити далі. Може, заміж вийти?

Як тільки за свекрухою зачинилися двері, Дарина подивилася на чоловіка.

— Здається, — сказав він, — наша вистава вдалася на славу.

Місяць тому Дарина серйозно поговорила із чоловіком. Розповіла, як свекруха над нею знущається, коли приїжджає.

— Я так більше не можу, — сказала Дарина. — Вона робить все, щоб ми розлучилися. Коли тебе немає, чіпляється до кожної дрібниці. Поводиться так, ніби не я, а вона в моєму будинку господиня. Обзиває мене. І не боїться, що я тобі поскаржусь. Впевнена, що ти мені не повіриш.

— Я знаю, як виправити, — відповів Андрій. — Треба їй показати, що я не господар у цьому будинку. Пропоную наступного разу, коли мама приїде без попередження, розіграти перед нею спектакль під назвою «Чоловік — підкаблучник. Дружина – господиня».

Вони придумали сценарій, розписали ролі і чекали на випадок. Ось випадок і трапився.

Минуло півроку і Дарина вирішила познайомити Ірину Василівну з другом свого батька, дядьком Васею. Йому потрібна була помічниця для роботи в саду.

– Вона жінка гарна, – розповідала Дарина. – Акуратна, охайна, чистоту любить. У чужі справи вже півроку ніс свій не суне.

– Акуратна – це добре, – вимовив дядько Вася. – А як вона щодо роботи в саду чи на городі? Як щодо засолювання, сушіння та консервування? Зможе?

– Зможе! – упевнено відповіла Дарина. – Чого ж не змогти-то. Доросла дівчинка.

– Капусту квасити вміє? Огірки солити? Рибу свіжу смажити? Квіти вирощувати любить?

– Навчиться, дядя Вася, навчиться. Вона тямуща. З вищою освітою. Лабораторією завідує. Вона зможе.

– Ну, якщо зможе, тоді я згоден.

– Тільки Ви це,, – попередила Дарин, – одразу-то не наїжджайте на неї з консервуванням. Не злякайте її відразу своїм садом і городом. Розумієте? Городом і садом ви з нею після весілля займетеся. Домовилися?
–

Звісно, – відповів дядько Вася. – Що ж я, не розумію, чи що.

– А до весілля нехай вона думає, що все в домі робитимете тільки ви, – запропонувала Дарина. – Ви готувати вмієте?

– Плов умію робити. Рибу смачно смажу.

– Ось і чудово. Пригостіть її пловом і рибою. Подаруйте їй букет хризантем. Нехай думає, що це буде завжди.

– Я зрозумів, Дашенька. Не підведу. Знайом нас швидше. А то мені вже не терпиться. Та й осінь скоро. Пора врожай збирати.

Ірина Василівна і дядя Вася познайомилися. Був плов і смажена риба. Були букети хризантем і гладіолусів. А через місяць зіграли весілля.

І відтоді у свекрухи до невістки взагалі немає жодних претензій. Ба більше, вони навіть подружилися. Але бачаться тепер рідко. А коли бачаться, то Ірина Василівна скаржиться Дарині на своє життя. А Дарина її втішає.

КІНЕЦЬ.