Ми з сином і невісткою поїхали на дачу картоплю копати. Але син настояв на своєму – ми з ним копали, а Ірина сиділа поруч на лавочці і мовчки спостерігала за нами. В той день невістка вперше назвала мене мамою. Відтоді наші стосунки дуже змінилися

Невістка мені не сподобалася відразу. Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не з дня весілля невістки «мамою» звуть. Я теж би так хотіла, але моя ні в яку. А я ж для них все би віддала, до себе їх жити забрала.

Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі кращі поставила – живіть!

Місяць живемо, другий, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синок-синок, і де ж ти її таку знайшов! Такий статний, розумний, невже путню не міг собі знайти?

Мало того, що бесприданниця, так хоч би красива була, а то – маленька, обличчя біле, як у фарфорової ляльки, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільно. У мене у її віці все від рук відлітало! Чоловіка проводить на роботу і піде у свою кімнату. Ні щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.

Стану піднімати: «Мені погано», – каже. Дитину вона чекає, ну і що? «Це – не хвороба», – кажу. Ось вона, нинішня молодь! Раніше ми працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилосось, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійко просив мене салат «Олів’є» зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа для працюючого чоловіка?!

Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю плюгавку просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Якось заходжу до них, дивлюся: сумка велика стоїть, битком набита. Відкрила її – білизна: постільна, скатертини, рушники…

– Іро! Що це таке?! – питаю, нічого не розуміючи.

– Ми завтра з Сергієм у пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – у пральню, білизну прати?! І потім – не чоловіча це справа!

– А ну швидко витрушуй сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизну, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що удумала!

– Це не я удумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек болить…

– А як же ти думала? Заміжжя – це перш за все праця! Думаєш, народжувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, люба, втягуйся потихеньку! Взявся за гуж, не говори, що не дуж, – так у народі кажуть.

Змусила її білизну перепрати, правда, допомогла трохи, не могла дивитися, як вона підковдри ялозить.

Син на наступний день мене висварив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала. Образилася я, тиждень до них у кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли. Вибачте. Без них легше дихається.

– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок не килими створюють…

От на, маєш! Я ці килими з такою працею наживала, для них же старалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А недавно дуже вже довго невістка з кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Пишеш щось? Школу ж давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це добре, дитино, матір забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже, напевно, про мене та про сина мову веде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «…так, свекруха моя – непроста людина…» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити уму-розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, мати Ірину, я тільки на весіллі бачила: дрібненька така, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди якісь?

Лист цей не виходив у мене з голови. От тобі і тиха невістка. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своїй матері пише! Бач, як зніяковіла, коли я її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, але образа на невістку міцно засіла в мене.

Якось нам потрібно було поїхати на дачу. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся. От я і взяла з собою невістку. Вона не заперечувала, відразу погодилася.

День видався теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сипемо. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм із малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я засичала, щоб вона не чула: «Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене народила. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше їй буде».

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його мила сиділа поруч на лавочці і мовчки спостерігала за спритними і сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла у щось м’яке. Я вивернула ком землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, звідти вилізла перелякана миша. Вона вискочила і помчала по пухкій землі.

– Що це?! Мамочко, що це?! – спитала зблідла Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі… Мишенята безпорадно ворушилися, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

– Мамочко, гляньте, – повторила невістка.

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене так назвала невістка – уперше! Я розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але не встигла. Іра присіла, ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли її підхопити.

– Мамо! Що з нею?! – запанікував Сергій.

– У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв на руки дружину і відніс у будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала її до чола і скронь невістки, придивляючись до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Лице ніжне… долоньки – дитячі і сама, як дитя…

– Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас сентиментальна, – пояснила я синові.

Син здивовано глянув на мене, ніби побачив уперше.

– Синку, заводь машину! – сказала я. – Їдемо звідси!

Іра прийшла до пам’яті.

– Не треба нікуди їхати. З малюком, здається, все в порядку. А нам… треба ж картоплю копати.

– Так гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. В той момент щось у мені змінилося. Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що обстежать її кілька днів і, якщо все добре – випишуть.

Приїхали ми з сином додому. Він півночі не спав, а я Бога молила, щоб усе обійшлося благополучно. Вранці Сергій до лікарні поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю, ніби як чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її і не вистачає, мовчунки моєї! Пустка без неї у квартирі.

Син повернувся додому повеселілий, каже, через пару днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибратися, як слід. Півдня провозилася, чистила-видраювала, а потім, думаю, дай і в них приберу – пил витру, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Палив він мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що є насправді між нами.

Лист виявився дуже довгим, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося: «Дорога моя матусю! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч із тобою, задушевна розмова, ковток свіжого повітря».

Скажіть, будь ласка! Чим же наше повітря їй погане!

«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається вирішувати найскладніші сімейні проблеми…»

Бачиш, як виходить: мамкині поради допомагають жити, а свекрухині, виходить ні, – заважають…

«Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – відмінне. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці токсикозу, а зараз – усе добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – увесь у тебе! І казки любить слухати…»

Ну, це навіть не знаю, як назвати. Вигадує дівка! Ага! Ось про сина: «Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене чудовий! Ласкавий, турботливий – не вистачить слів, щоб описати, який він!».

Тут ти, дівчинко, права. Щасливий квиток витягла.

«…У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твоє хвилювання, коли ти питаєш про мої взаємини зі свекрухою…»

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало не по собі. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхнула лист у конверт і сховала його під книжку.

Включивши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист притягував мене. Закінчивши роботу, довго сиділа у кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і стала читати далі: «Так, свекруха моя – непроста людина. Вона відноситься до типу людей, із якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб дізнатися їхню сутність.

Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя на плаху покладе за цю людину.

Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення на життя, у чомусь нам незрозуміле, застаріле, але справедливе.

Так, вона грубувата, але добра і щира в усьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна і надійна людина. Мамочко, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Щоправда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час усе розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити тему, що тебе хвилює, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові і поваги вже за те, що народила і виховала найпрекраснішу на Землі людину – мого чоловіка».

Усе це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Самі лайки потрясли б мене менше, ніж ці слова. До лайки ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут… Це ж треба, як вона мене глибоко зрозуміла! Я сама про себе того не знала…

– Дитинко моя, мила… А ти, стара курка, вчити її життю зібралася… Пробач мене за ангельське терпіння твоє…

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і питала себе, а що хорошого у ньому було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найважче, що у житті було – з сином пов’язано. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, у дітях наша найбільша радість. Вони, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – усе назад озираємося, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти один одного!

Через два дні на третій – молоді приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, посміхається так ходить по квартирі і все розглядає.

– Чи загубила що, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом і каже:

– Заскучала, – а потім пустотливо так: – Мамо, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чайку?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.

Дочекалася я, поки Сергій з кухні вийшов, сіла поруч із невісткою і сказала:

– Пробач, доню, але лист твій мамі я відправила…

– Спасибі Вам, мамо, бо я не встигла, – вона розуміюче посміхнулася. А я відтоді була впевнена, що все тепер у нас буде добре.

Олена Василівна.

КІНЕЦЬ.