“Шановний водій, як буде Новоселівка, скажете мені, а? Я буду он на тому кріслі сидіти” – попросила літня бабуся водія автобуса. “Добре, бабусю, обов’язково скажу.

Сідайте і не переживайте!” “Ой, хоч би ти не забув, онуче”.

”Не забуду, бабусю, сідайте, все буде добре!” Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, тож швидко рушили маршрутом. І тут бабуся невпевнено спитала водія:

“Це вже Новоселівка?” Німа сцена.

Водій та всі пасажири, які чули попередню бесіду, присоромлено згадали, що під час зупинки у Новоселівці ніхто не виходив, тож ніхто й не назвав цю станцію.

Німа сцена затяглася, і тут водій, піднявши очі вгору і почухавши голову, глянувши на годинник і щось собі тихо проговоривши, а потім розгорнув автобус і попрямував назад у бік Новоселівки. Дорога була не така вже й довга.

Тому, якщо в якійсь іншій ситуації це викликало б гнівний опір пасажирів, цього разу ніхто не заперечував. До того ж, усі відчували якусь провину перед старенькою бабусею.

Доїхавши до Новоселівки та відчинивши двері, водій –

якось навіть надмірно святково – оголосив: “Усе, бабуся, доїхали. Новоселівка.

Виходьте!” “Та ні, онуче, мені не треба виходити.

Я до кінцевої!” Водій втратив дар мови, у пасажирів округлилися очі: німа сцена у квадраті. Але бабуся пояснила: ”Дякую, що нагадали.

Мені моя дочка сказала, що б я пігулку випила через півтори години.

А це, як вона сказала, якраз біля Новоселівки.

Дай Бог тобі здоров’я, шофере, що ти не забув і нагадав старій”.

Хтось засміявся першим, хтось другим, але водій засміявся останнім.

Але всі реготали аж до кінцевої.

Лише одна бабуся не розуміла, чому всі довкола такі радісні…

КІНЕЦЬ.