Діти дізналися, що я складаю заповіт і одразу знайшли час для рідної мами. А до цього їм було не до мене.


 

Я прожила довге життя, народила та виховала двох дітей. Але так склалося, що живу одна. Чоловік пішов із життя 10 років тому, діти живуть окремо.

Мій чоловік працював начальником одного з найбільших заводів у районі, отже, і ми мали небідне життя. Усім було комфортно, але життя, як відомо, робить свої корективи.

Чоловік встиг забезпечити дітей житлом, зробив у їхніх квартирах ремонт, замовив меблі – нічого не пошкодував. Коли чоловік захворів, ми спочатку не просили дітей про допомогу, бо мали заощадження.

Але коли лікування продовжилося, а гроші скінчилися – ми звернулися до них за підтримкою. Старший, син, дав нам необхідну суму, але одразу попередив, що більше у нього немає. Далі, мовляв, звертайтесь до сестри.

Я йому подякувала і мовчки пішла. Важко було усвідомити, що діти, яким ти все життя давав найкраще та якісніше, зараз не хочуть допомагати рідному батькові. До дочки я взагалі не зверталася , бо у неї скупий чоловік, який навіть дітям шкодує купити смаколики, адже рахує кожну копійку.

Нам допомагали друзі та підлеглі чоловіки, які щомісяця передавали нам гроші. Чоловік пішов на виправлення, але через два місяці все почалося заново.

Він переписав на мене все майно зі словами: “Дітям я дав достатньо, все інше вже твоє”. Після його відходу на той світ я кілька разів їздила до дочки, а потім до сина, але було очевидно, що моя присутність не тішить їх. У цей тяжкий час мені допомагала моя сусідка.

Вона була з багатодітної сім’ї, але завжди знаходила час, щоб відвідати мене. Коли я хворіла, вона доглядала мене, купувала ліки. Після моєї затяжної хвороби, про яку рідні діти навіть не знали, я вирішила скласти заповіт.

Нашу з чоловіком квартиру, машину та невелику дачу я переписала на сусідку – Галину. Цій дівчинці я була дуже вдячна за турботу, тож зовсім не шкодувала про свій вчинок. На нещодавній день народження мені зателефонували діти. Я подякувала їм і повідомила, що склала заповіт.

Як тільки вони дізналися про це, то одразу сказали, що приїдуть, щоби все узгодити, мовляв, не телефонна розмова. Наступними вихідними приїхав старший син, а згодом дочка з чоловіком. Галина допомогла приготувати обід і накрити стіл і пішла додому: вона ще не знала про моє рішення.

Дітям я все розповіла одразу, за столом. Яка лють була в їхніх очах. Син із криками встав зі столу і сказав, що більше ноги його тут не буде, а дочка з чоловіком обізвали “жадібною” і навіть забрали телевізор, який вони подарували мені років 5 тому. Ось так я залишилася сама, маючи двох дітей, яких хвилювала лише спадщина, а не рідна мати.

КІНЕЦЬ.