Дуже несподівано мама мені подзвонила. Сказала, що сестра моя поїхала за кордон, в Англію, залишила на неї онуків і їй нічим їх годувати. Просила, щоб я кидала роботу в столиці і їхала з грошима допомагати їй. Я швиденько поклала телефон, більше на її дзвінки не відповідала


 

В невеличкій моїй родині, що складалася на той час всього з 3-х людей, улюбленицею усіх на світі завжди була моя старша сестра Олена.

Різниця між нами була всього 5 років і ціла прірва з маминої любові, яку я дуже відчувала, і мене це засмучувало завжди.

– Наша Оленка у нас розумниця та справжня красуня від природи, – любила щоразу усім повторювати наша мама і так пишалася моєю сестрою, – я всю красу віддала своїй старшій донечці, а на молодшу геть нічого не залишилося у мене, – частенько так жартувала вона.

Ви знаєте, хочу сказати, воно й не дивно, що я була сором’язливою весь час.

Я носила окуляри, що робили мої очі маленькими, постійні насмішки від матері і сестри не робили мене більш впевненою у своїх силах та собі, таке враження, що я їм зовсім чужа людина, а інколи й дещо гірше.

Загалом, непросте дитинство у мене було.

Мені завжди хотілося сховатися подалі від усіх.

А саме після закінчення школи Олена відразу вийшла заміж:

– Ну і правильно зробила моя старша дівчинка, – щебетала щаслива наша мама, – ні до чого красивій жінці освіта та не потрібна. Нехай он Ірина ( то я) вчиться, все одно такою негарною вже росте, що й дивитися сумно на неї, мені тут щиро шкода її. Можливо, заміж ніколи не вийде, бо ніхто й не візьме, то самій прийдеться ще на кусок хліба все життя заробляти, тому вчитися точно потрібно їй.

А в майбутнього чоловіка Олени були вже дуже заможні батьки, він, незважаючи на 21 рік, вже був власником власної великої квартири, їздив на дорогому автомобілі.

Відсвяткувати шикарне весілля Олени та її нареченого, щиро кажучи, довелося, так як у сестри вже живіт на ніс ліз.

Але мама не вважала це чимось нехорошим, чи не добрим і все грайливо примовляла до усіх:

– Правильно, а як їх, чоловіків хороших та заможних, ще ловити, інший спосіб хіба є? Я теж за батька вашого в очікуванні дитини йшла, інакше він не погоджувався, така жіноча доля, що потрібно їх в тенета ловити. А вона молодець, свій шанс не упустила, розумниця моя, вона щаслива буде в житті.

Ну і де тепер наш хороший дуже та добрий батько, думала тоді я, пішов від нас відразу після мого народження.

Я бачила, що у сестри прогноз в сімейному житті буде приблизно таким же, як у нашої мами, але не вмішувалася до них в сім’ю, мама з сестрою на мене ніколи не зважали, вони лише думали про долю Олени.

Мені не вірилося, що моя сестра та її самозакоханий та байдужий до сімейних цінностей чоловік зможуть побудувати нормальну сім’ю, адже там не було щирих почуттів, лише розрахунок.

Роки швидко минали, я вже закінчила школу з дуже хорошими оцінками, зібралася вступати до престижного вищого навчального закладу, мріяла навчатися лише в столиці, хотілося виїхати подалі від своєї рідної матері та моєї сестри, їх насмішок та недобрих поглядів у свою сторону.

Адже навіть на випускний вечір, коли всі дівчата були яскраво одягнені, у шикарних сукнях, я пішла в звичайній повсякденній сукні, сірій і вицвілій вже давно, вона мені після сестри ще дісталася:

– Навіщо їй на вбрання витрачатися ще, марна трата грошей, – порадила моя старша сестра нашій мамі, – гарнішою вона все одно вже не стане, дай краще мені гроші, та з онуком посидь, ми з чоловіком відпочити хочемо злітати кудись, бо я вдома геть змарніла за весь цей час, сидячи з малою дитиною. А їй я і свою сукню якусь знайду, їх у мене вистачає.

Так і зробили, як вирішили вони обоє.

Два літа поспіль я влаштовувалася на роботу, а протягом року сиділа за гроші з дітьми, була нянею з погодинною оплатою.

Ці гроші я і взяла з собою, коли їхала на навчання. Мама не дала мені жодної копійки, коли я покидала свій дім, а я вже й не просила, знала, що марно, а в душі заспокоювала себе, що, можливо, так краще, адже винна нікому нічого не буду.

Мама ж вважала, що я повинна залишитися вдома і бути нянькою в родині сестри, глядіти її дитину, вони лише в цьому плекали надію на мене.

Нічого, я не пропала і без їх допомоги своїх найрідніших людей.

Згодом я вступила до інституту, вивчилася і влаштувалася працювати. Через рік я поправила зір і зняла окуляри, з брекетами розлучилася ще раніше і така щаслива від тог була, адже тепер мала дуже гарну і яскраву посмішку.

Виявилося, що я дуже навіть можу подобатись людям, мені стали робити компліменти.

Столиця дала мені дуже гарні можливості і я не збиралася їх упускати, я стала жити спокійно.

Згодом я змінила стрижку і колір волосся, я його пофарбувала в колір, який мені дуже пасує, на роботі отримала підвищення, збирала гроші на квартиру, хотіла взяти в кредит.

Додому я практично не їздила, не бачила в тому потреби. А навіщо? Мене там давно вже ніхто не чекав.

Минуло трохи часу і Олена розлучилася з чоловіком, віддала матері старшого сина, а сама вийшла заміж вдруге, і той шлюб швидко скінчився.

Це я знала від матері, яка тепер часто стала мені дзвонити і скаржитися на сестру, чого я раніше ніколи не чула:

– Грошей не вистачає! Чоловік Оленки про першу дитину і чути не хоче, сестра сама в декрет пішла, у неї грошей немає, а мені на одну мою зарплату важко виховувати і годувати онука, скрутно нам зараз, важко мені з ти дитям.

Так мама натякала мені на те, що я повинна їй допомагати фінансово їм з сестрою, адже живу добре і маю змогу на це. Вони ж думали, я в розкоші купаюся, живучи в орендованій кімнаті і збираючи кожну копійку.

– Мамо, а де ж багатий перспективний колишній чоловік Олени, про якого постійно говорила ти? Де його забезпечені батьки, про що ви думали раніше?, – запитала не один раз я у мами.

– Чоловік її зараз вже ніде не працює, щоб аліменти не платити, а свати колишні заявили, що не стануть допомагати, що, якщо Олені нема на що виховувати дитину, то вони із задоволенням візьмуть хлопчика до себе. Але це ж ганьба то яка буде на все місто! Що про нас люди скажуть, рідня вся відвернеться?

А просити у ненависної дочки, яка була чужою у своїй родині, не ганьба!

А кинути дитину і влаштовувати своє життя теж не ганьба.

Я давала матері трохи грошей, час від часу. Але вона розмірами допомоги була дуже незадоволена, їй все мало було, таке враження, що краще б я нічого не давала, бо з часом ставало лише гірше.

А через рік пролунав черговий дзвінок від неї:

– Значить так, – командувала вже а не просила моя мама, – Олена розлучилася і поїхала з новим чоловіком на заробітки далеко за кордон, і, судячи з усього, надовго. Я залишилася вдома одна з двома її малими дітьми. Мені важко і нема на що їх ростити та чим годувати. Ти повинна виконати свій обов’язок перед сім’єю, це рідін твої племінники. Залишай там свою столицю, грошей ти наскладала давно, повертайся і виховуй племінників, бо я вже втомилася за всі ці роки.

Я вже відразу поклала телефон, не сказавши мамі своїй жодного слова. Я нікому нічого не винна і нікому не збираюся віддавати щось своє, здобуте працею важкою.

Точніше винна я. Собі. Своє власне щасливе життя.

Я черства? Напевно.

Мама зі мною тепер не розмовляє, сказали з сестрою, що знати не хочуть мене.

Але хіба я щось зробила не так? Невже я щось їм винна?

КІНЕЦЬ.