Петро задивлявся на свою начальницю. Яка жінка! Висока, статна, красуня.

Марина Миколаївна працювала у них нещодавно, лише пів року. До цього вона була начальницею відділу на іншому підприємстві. Її звідти переманили вищою зарплатою.

– А це багато про що говорить, – думав Петро.

Його повага до Марини Миколаївни, як до начальниці поєднувалася із захопленням нею, як жінкою.

Сам Петро був уже багато років одружений. Дорослий син навчався в університеті. Дружина Юля працювала програмісткою, заробляла непогано. І взагалі все у них було просто чудово. Налагоджений побут, гарна квартира. Живи, як то кажуть, і радуйся.

Петро й радів. Рівно до того моменту, як у коридорі офісу зустрівся з новою начальницею.

Петро кудись поспішав, гортаючи на ходу папери у теці. І наскочив на Марину, коли та, йдучи попереду, раптом різко зупинилася.

Тека випала з його рук, і Марина з Петром одночасно нахилилися, щоб підняти її. Вони зустрілися головами.

Петро дуже запереживав: «Ой, даруйте», а Марина Миколаївна просто посміхнулася і пішла далі…

…Юлія, дружина Петра, з певного часу почала помічати, що її чоловік якось змінився. Спочатку це було зовсім непомітно. Щось ледве вловиме, у погляді, в голосі.

Потім чоловіку стало зовсім нецікаво, що відбувається у Юлі на роботі. Поступово звужувалися й інші теми для розмов, і невдовзі подружжю вже не було про що поговорити.

Минуло трохи часу, й Петро зовсім охолов до дружини. Вони почали часто сваритись. Юля намагалася поговорити з чоловіком, але той тільки відмахувався – «Не вигадуй!».

Але Юлія продовжувала «вигадувати». Їй здавалося, що в Петра з’явилася інша. Хоча поки чоловік був їй ще вірний. Хіба що в думках він вже припускав імовірність того, що вони з Юлею не будуть разом до золотого весілля.

Марина Миколаївна й Петро сподобалися один одному, це й вирішило результат справи. Через деякий час вони таки почали зустрічатися.

Спочатку Петро був такий щасливий, що вирішив негайно розлучитися з Юлією. Але Марина остудила його. Вона сама розлучатися не збиралася. З якого дива? Сім’я – це одне. Службові романи – зовсім інше. У неї їх трохи було. А чоловік – один.

Петро не став суперечити Марині. Він навіть не розізлився. Просто перестав бути з нею щирим. А для себе вирішив, що Марина буде з ним. І крапка.

Ішов час. І поступово Марина почав звикати до Петра. Її тягло до цього чоловіка. Такого раніше з нею ніколи не було. А Петро робив усе для того, щоб кохана жінка прив’язалася до нього якнайсильніше.

Він завжди був веселим і дуже активним. Кожну їхню зустріч перетворював на свято. Постійно захоплювалася Мариною, причому щиро. Її зовнішністю, розумом, інтелектом.

Став сам дуже старанно стежити за собою. Трохи навіть схуд. Марині він подобався дедалі більше.

Марина раніше ніколи не порівнювала свого чоловіка з іншими чоловіками, але раптом почала. Мимоволі.

– Петро набагато симпатичніший, – думала вона.

І молодший за її чоловіка на цілих 10 років. Він такий життєрадісний, з ним Марина забувала про свої проблеми.

Треба сказати, що Марина та Юлія теж дуже відрізнялися. Але Петро бачив тільки зовнішній бік. Він судив поверхово. Марина набагато привабливіша за Юлю, гарна жінка. І набагато успішніша.

Він не помічав того, що її дружина Юля була дуже простою у спілкуванні і взагалі у житті. До того ж, Юля ніколи не звертала уваги, як виглядає Петро. Вона дуже любила його. Її Петрик найкращий. Навіть і порівнювати нема з ким.

Коли вони тільки одружилися, Петро був гарним статним чоловіком. Але потім поповнів. Та Юля навіть не помітила цього. Вона ніколи не звертав уваги, як Петро одягнений, якими парфумами від нього пахне.Їй було все одно. Аби поряд був.

По суботах вони разом наводили порядок у квартирі, їздили по продукти у магазин. Неділю зазвичай проводили порізно. Юля зустрічався з подругами. Петро теж – із друзями. Але іноді у вихідні вони ходили удвох в кіно, чи театр. Могли зайти посидіти в кафе, відвідували батьків. Загалом звичайна сім’я.

Марина був зовсім іншою людиною. Вона була не схожа на Юлю. Ні зовні, ні характером. Але незважаючи на це, Петро був від неї все одно у захваті.

…Наближалося Різдво. 24-го числа Петро і Юля вперше залишилися вдома удвох. Син сказав, що святкуватиме з друзями. Так, хлопчик виріс, і треба змиритися з цим. Літні батьки також не приїхали, вирішили залишитися вдома. Раніше сім’я завжди збиралася разом. Але не цього разу.

– Ну й добре, – сказала Юля. – Удвох святкуватимемо! Романтика! Правда, коханий?

– Угу, – відповів Петро.

– Тільки куди ми з тобою стільки всього наготували? Нам удвох і не з’їсти!

– Не знаю. За звичкою, мабуть.

Задзвонив мобільний телефон Петра. Він взяв його і вийшов з кухні.

– Ти зовсім, чи що?! Навіщо дзвониш? Написати ж можна! – зашепотів Петро в слухавку.

То була Марина.

– Приїжджай до мене! – голос у Марини був дуже схвильований.

– Що трапилося? Куди я поїду? Ти ж удома з чоловіком!

– Приїжджай! Негайно! Я чекаю!

– Марино! Що трапилося?!

– Одним словом так! Не приїдеш – між нами все скінчено!

Марина кинула слухавку, а Петро від подиву не міг зрушити з місця. Що це було щойно? Куди ж він поїде? Петро розгубився. Він не знав, що робити. Так і стояв посеред кімнати з телефоном у руці.

Пролунав звук вхідного повідомлення. Марина надіслала свою адресу. У цей же момент у кімнату зайшла Юля.

– Ти чого? Хто тобі телефонував? Все добре?

– Все добре.

– Чому в тебе таке обличчя?

– Яке? Яке в мене обличчя?

Петро занервував. Лізе зі своїми недолугими питаннями! Так невчасно! У нього в ці хвилини, можна сказати, доля вирішується, а вона…

– Що з тобою, Петре?

Юля підійшла до чоловіка і взяла його за руку. Але він забрав руку і пішов у спальню. Юля трохи почекала здивовано і потім пішла за ним.

Петро вже одягнувся і виходив з кімнати, у дверях спальні вони зустрілися. Юля спробувала зупинити чоловіка, обійняти його. Але Петро ухилившись швидко пройшла повз неї. У коридорі він вдягнув куртку, взув чоботи. Виходячи з квартири, сказав: – Я тобі подзвоню.

Під’їхавши на таксі за вказаною адресою, Петро подзвонив в домофон. Двері під’їзду одразу відкрилися. Він піднявся на ліфті на потрібний поверх і вже хотів подзвонити у двері, але не встиг, двері відчинилися.

На порозі стояла Марина. Вигляд у неї був розгублений.

– Проходь.

– Марино, що трапилося?

– Потім…

Потім Марина розповіла Петру, що від неї пішов чоловік. Несподівано. Їй навіть на думку не могло спасти щось подібне. Що це може статися у її житті.

Вони прожили із чоловіком майже 25 років. Всяке було, звичайно, але до такого не доходило жодного разу. Цього разу вони мали зустрічати Різдво у великій компанії і збиралися в гості.

Трохи посварилися. Марині не сподобався костюм, який захотів одягнути чоловік. Вона порадила йому інший. Таке й раніше бувало, нічого нового. Все як завжди.

Але чоловік раптом прямо розгнівався. Він почав галасувати, що йому все набридло. Що він втомився.

Потім зібрав валізу і пішов, гримнувши дверима. Сказав, що одразу після свят подасть на розлучення.

Тепер Марина була дуже засмучена. Петро сидів поруч із нею і думав, що буде далі.

– Марино, а якщо він повернеться назад? – запитав Петро.

– Якби ж! Дуже сподіваюсь на це.

– Але…

Петро розгубився. Вона горює? Тоді що він тут робить? Завтра чоловік заспокоїться, охолоне і повернеться додому. І Петру доведеться забиратися.

– Але… Тоді що я тут роблю?

– А що такого?

– Що такого?! Я пішов з дому, нічого не сказавши дружині!

– Ось це ти даремно зробив. Треба було щось придумати.

– Що?!

– Мама заслабла, татові недобре… Та мало що може статися.

– Марино! Коли ти сказала, що від тебе пішов чоловік, я подумав, що тобі потрібен! І готовий був тебе підтримати! Але ти сподіваєшся, що він повернеться назад!

– Сподіваюся. І що? Я з ним чверть століття прожила.

– А я зі своєю дружиною також 20 років прожив! Але покинув її одну вдома напередодні Різдва! Бо люблю тебе! А ти мене любиш?

– Звичайно, я люблю тебе, Петре. Просто зараз мені дуже тяжко. І я мушу розібратися у своїх почуттях. Дай мені час.

Петро зателефонував дружині й сказав, що близький друг потребує його допомоги. Від нього пішла кохана дівчина. І що Петро побуде з ним кілька днів. Потім повернеться додому. Юля йому повірила.

Наступного дня Марина поїхала до чоловіка. Він був у своїх батьків. Вона довго вмовляла його повернутися. Але чоловік сказав, що це кінець. Він подає на розлучення.

Марина розгнівалася. Як він так міг вчинити з нею? От і прекрасно! Нехай іде на всі 4 сторони. Квартира її, а він нехай живе де хоче. Розлучення? Та будь ласка!

Повернувшись додому, Марина сказав Петру:

– Мій подає на розлучення. Ти теж подавай.

– Що?

– А що незрозумілого? – підвищила голос Марина. – Подавай на розлучення теж! Чи ти не хочеш сходитися зі мною?

– Хочу… Але…

– Давай обійдемося без «але». Або ти розлучаєшся і живеш зі мною. Або ми розлучаємося прямо зараз.

– Можна вже й нову роботу собі підшукувати починати, – з тугою подумав Петро.

…Минуло 3 роки. Кажуть, кохання живе саме стільки. Так і сталося з Петром. Рівно три роки він кохав Марину. А потім наче хтось клацнув вимикачем. Кохання вимкнулося, минуло, зникло без сліду.

Тоді, 3 роки тому, після різдвяних свят він пішов від Юлі, розлучився з нею. І почав жити з Мариною.

Марина була задоволена. Їй здавалося, що вона помстилася колишньому чоловіку на повну. Хай тепер подивиться, як вона живе. З красивим чоловіком.

Спочатку Петро був задоволений. Марина була видною жінкою, мала хорошу посаду. Йому лестило, що для спільного проживання вона вибрала саме його, говорив їй про своє кохання.

Щоправда, у побуті з Маринною було складно. Вона нічим не допомагала Петру. Взагалі. Усіми домашніми справами займався він сам. Але в магазин по продукти вони завжди їздили вдвох. Покупки робилися під строгим контролем жінки.

Ретельно перевірялися терміни придатності і склад продуктів. Марина сама вирішувала, що вони будуть їсти, пити. Що Петро готуватиме їй на вечерю. У такі моменти Петро знемагав від нудьги, Марина здавалася йому дуже нудною.

Вона заборонила йому спілкуватися з друзями. Навіть до батьків з’їздити, щоб відвідати їх, було для Петра завжди проблемою. Марина нервувала, якщо його не було вдома. Навіть якщо сама вона була відсутня у цей час.

Поступово Петро почала втомлюватися від Марини. Це була зовсім інша людина, не як її колишня дружина. Юля був простою і зрозумілою. А від Марини він ніколи не знав чого чекати. Вона була дуже запальною.

Особливо її дратувало, якщо Петро раптом вирішував одягнутися не так, як йому подобалося. Оскільки Петро спочатку ще погано знав, що подобається Марині, вона дуже часто робила йому зауваження. Могла навіть насваритися.

Через якийсь час Петро навчився відповідати очікуванням своєї дружини. Це ставило їх у певні рамки, де було тісно. Але він терпів.

Великі незручності йому приносило те, що він нічого не міг купити собі без відома Марини. Вона любила сама ходити з ним по магазинах і вибирати для нього одяг. Щоправда, грошей на Петра вона не шкодувала.

Найнестерпнішим було вибирати з нею парфуми. Вони завжди купували тільки ті, що подобалися Марині. Смаки та переваги Петра не враховувалися.

За три роки Петро дуже втомився. Він не розумів, як її колишній примудрився прожити з Мариною стільки років. Краєм вуха Петро чув, жінки на роботі пліткували, що колишній чоловік Марини цілий рік після розлучення ходив до психолога.

Все закінчилося одного перкрасного дня.

Вони пішли в гості до подруги Марини. У тої був день народження. За столом Марина постійно робила зауваження Петру. Гучно, при всіх. То він їсть не так, то говорить не те… Всім своїм виглядом Марина показувала – ну що з нього взяти!

Так було завжди, але цього дня «чаша» переповнилася. Петро влаштував сварку прямо в гостях. І коли вони повернулися додому, Марина сказала йому: «Йди».

Так його ще ніколи не ганьбили.

Петро зателефонував Юлі. Він знав, що колишня дружина живе сама. Квартиру вони поки що не поділили.

Але Юля тільки засміялася в слухавку.

– Ішов би ти, Петрику, далі гуляти! – тільки й сказала Юля й поклала слухавку.

Петро стояв з телефоном в руках. Що робити далі він не знав…