– Я ну хочу так жити, – тихо сказала Галина, намагаючись не розплакатися. – Сподіватися на далеке і щасливе майбутнє, якого може не наступити.

– Ти зараз говориш про нашу сім’ю чи про… Юлю? – обережно запитав чоловік.

Галя важко зітхнула і закрила очі, намагаючись вгамувати сльози. Їй було не вісімнадцять. Вона виростила трьох дітей, ось-ось збиралася вийти на пенсію і сподівалася нарешті перевести дух. Але те, що сталося з подругою, вона ніяк не могла забути.

– У нас з Юлею було стільки планів, – нарешті прошепотіла вона. – Мріяли сім’ями поїхати на море: ми ж ніколи не виїжджали за межі області, а світ такий великий. Стільки разів ми починали відкладати гроші, але постійно знаходилися справи важливіші.

– Те, що сталося з Юлею – просто випадковість, – промовив чоловік.

– Знаю. Але що з того? – сльози набігли на очі. – Я хочу здійснити нашу мрію і побувати на морі хоча б раз! Просто тому, що не знаю, яким буде «завтра»…

Анатолій відклав газету вбік і насупився. Галя дивилася на нього з такою надією, а її зелені очі були сповнені сліз.

– Ти ж знаєш, що треба закінчити ремонт на дачі, закрити кредит на машину, – перераховував Толік. – У нас зараз немає зайвих грошей на поїздку, а потім…

– Будуть нові витрати? Ні, ми їдемо на море! – вигукнула Галина.

– Ти їдеш, а я ні, – процідив чоловік і вийшов з кімнати.

У кімнаті запанувала тиша. Галина відсунула білу занавіску і з сумом подивилася на вулицю: п’ятиповерхові будинки тіснилися сірою смугою, машини, припарковані і там і тут, заполонили все навколо, а лісу, величного і неймовірно красивого, було не видно.

Холодна зима, вогка весна і похмура осінь, а десь між ними тулився маленький шматочок літа, який пролітав як одна мить непоміченим за городніми клопотами та повсякденною рутиною. Здавалося, немає кінця і краю цій сірості, немає в майбутньому нічого доброго і світлого, нема про що більше мріяти.

Галя розуміла, що переконати чоловіка неможливо: він надто впертий. Крім того, Анатолій був практичним і економним, планував все на роки вперед. А вона?

Їй захотілося плакати. Пройшов всього тиждень, відколи Галя втратила свою найкращу подругу. Того вівторка, Юлія, як завжди, вирушила на роботу, але за збігом обставин з нею сталася біда. Після того, як не стало подруги, Галина подивилася на своє життя збоку і зрозуміла, що тупцює на одному місці вже багато років. Робота, будинок і дача, де можна працювати з ранку до вечора без вихідних, здавалося, витягли з неї всі сили.

Діти давно виросли і жили самостійно, а Галя та Толік продовжували рухатися за інерцією і нічого в їхньому житті не змінювалося. Подружжя боялося вийти із зони комфорту, не могли витратити гроші на щось надзвичайне, тому що це було нерозумно. А море … Можна і без нього жити, адже так?

Галина без кінця прокручувала в голові останню розмову з Юлею: про чоловіків, роботу і майбутні заготівлі на зиму. Вона шкодувала, що не сказала подрузі найголовнішого…

– Галю, як же тяжко в таку спеку працювати! – зітхала Юля. – Іноді думаю кинути все та махнути жити за місто. Тільки ось до пенсії ще два роки залишилося…

– Нічого! Скоро відпустка, – підбадьорювала її Галя.

– За півтора місяці, – посміхнулася Юля, поправляючи зачіску. – Шкода, що цього року ми знову нікуди не виберемося … Ціни то злетіли, а ми добряче витратилися на ремонт. Але наступного року точно поїдемо! Я навіть помідори та огірки садити не стану, ну їх – не ростуть до ладу.

Галина засміялася. Вона вірила, що їхня мрія нарешті здійсниться…

“Ось так живеш, будуєш плани, а потім в одну мить можна просто не повернутись додому, – думала Галя, витираючи сльози, що біжать по щоках.”

Сівши за стіл, вона ввімкнула комп’ютер. Сайт місцевого туристичного агентства ряснів запаморочливими пейзажами блакитного моря, а який захід сонця … Галя, раптом згадала, що більше двадцяти п’яти років тому, ще до народження трьох дітей і кар’єри бухгалтера, вона хотіла об’їхати весь світ. Та, дівчинка, що мріяла про подорожі, давно вже виросла, а мрія так і залишилася.

Вона переписала в блокнот адресу агенції і вирішила завтра ж, заглянути до них в офіс. Вимкнувши комп’ютер, Галя встала і повільно пішла на кухню. Анатолій сидів за столом і помішував чай, дивлячись в одну точку. Помітивши дружину, він зробив ковток і впритул подивився на неї.

– Я хочу сходити в турагентство, – не сміливо почала Галина, – і дізнатися, на які напрями є тури. Куди б ти хотів? Можна на Чорне море, чи закордон.

– Ти що? – зупинив її чоловік. – Який закордон?!

– Толік, хоча б один раз… Ми ж ніколи не їздили у відпустку.

– Ти була в санаторії з дітьми десять років тому. Мало? Я взагалі, ніде крім дачі не відпочивав, – він відвернувся і втупився у вікно.

– Ось бачиш…

– Викинь з голови ці думки і займися закрутками! А то взимку не буде, що їсти.

Не бажаючи більше розмовляти на цю тему, він пішов у кімнату і ввімкнув телевізор. А Галя сіла на табуретку.

“Чому я завжди комусь щось повинна? Діти виросли, а час жити собі ніяк не настане, – думала вона.

Всю ніч Галя крутилася з боку на бік, не в силах заснути, а вранці, попрямувала прямо в агентство, благо на роботі був вихідний. У душному офісі за невеликими столами сиділи дві милі дівчини.

– Доброго дня! Присядьте поки, подивіться катaлоги, – усміхнулася гарненька брюнетка.

Галина пройшла у невеликий закуток, де стояли зручні м’які диванчики. На одному з них вона помітила літню пару: вони посміхалися та дружно розглядали каталог. Опустившись на бежевий диван, що стояв біля вікна, Галя теж взяла в руки глянець, а потім зиркнула на милу парочку. Чим більше вона слухала їхню розмову, тим сумніше ставала. Зінаїда, так звали літню даму, з ентузіазмом говорила про майбутню відпустку.

Через пару хвилин, коли чоловік Зінаїди вийшов, вони з Галею залишилися наодинці.

– Ви теж летите відпочивати? – З усмішкою запитала Зіна, якій на вигляд було за сімдесят. Вона була одягнена в трикотажне плаття темно-зеленого кольору, прикрашене красивою брошкою з кленовим листом.

– Хотілося б… – простягла Галя. – А ви?

– Мабуть, доведеться, – засміялася Зіна. – Я, признатися чесно, не бувала ніде, крім нашого краю. Але, діти подарували нам на річницю гроші, за умови, що ми обов’язково з’їздимо відпочити на море.

– Здорово! Добре, що чоловік Вас у всьому підтримує.

Галина опустила очі, представивши невдоволене обличчя Толіка.

– Якби Вітя не погодився, то і я б не наважилася нікуди летіти, – раптом сказала співрозмовниця.

– Чому ж?

Зіна здивовано глянула на Галю.

– А як інакше? Ми разом з юності.. Мені було б не по собі залишити чоловіка одного і поїхати кудись, – вона задумалася на секунду, а потім додала: – Я хочу розділити враження з ним. А ви летите одна?

Галина застигла, не знаючи, що відповісти. Вона уявила себе на пляжі, серед незнайомих людей. Ось теплі хвилі гладять її ноги, світить яскраве південне сонце, у воді хлюпаються діти, а на березі загоряють сімейні пари … Їй стало не по собі.

“З ким я поділю свою радість? Хто буде прогулюватися зі мною, вечорами? – з сумом думала вона”

– Мені треба йти, – пробурмотіла Галина, підводячись на ноги.

Кинувши каталог на маленький столик, Галя вискочила з агентства і, опинившись на вулиці, вдихнула свіже літнє повітря. Швидким і впевненим кроком, вона вирушила додому, а увійшовши до квартири, скинула з ніг занадто тісні туфлі і зазирнула в спальню. Чоловіка там не було.

– Вже повернулася? – Почула вона голос з-за спини.

Анатолій стояв у дверях і підозріло дивився на свою дружину.

– Звідки?

– Ти ж була в турaгентстві. Адже так? Куди летиш?

– Нікуди.

– Не зрозумів, – здивувався він. – А як же море?

– Я не хочу до моря, якщо там тебе не буде! – раптом сказала Галя.

Толік розгубився, а потім підійшов до неї і міцно обійняв.

– Так я й знав. Моя Галинка, – прошепотів він, дивлячись в її очі. – Я ж не проти моря, але цього року ми нікуди не потрапимо – надто мало часу лишилося до відпустки. У мене є ідея краща…

Чоловік узяв її за руку і підвів до столу, на якому стояв комп’ютер.

– Сідай, – попросив він.

Коли Галя опустилася на стілець, Анатолій клацнув мишкою і перед жінкою постала знайома картинка: на тлі красивого лісу розкинувся корпус шикарного санаторію.

– Пам’ятаєш, ти хотіла тут побувати? Так от, я зателефонував їм зранку… і вони мають путівки на час нашої відпустки. Ми встигнемо доробити всі потрібні справи. Відпочинемо два тижні, разом. Як тобі?

Галина дивилася на фотографії і не вірила своїм вухам.

“Я говорила йому про це місце більше п’яти років тому і він запам’ятав! Значить, Толіку не все одно… – думала вона.”

– Галю, поїдемо?

– Звісно!

– Я був неправий, – раптом сказав чоловік. – Ми стільки років жили для когось, завжди в домашніх справах … Знаєш, я навіть не пам’ятаю, коли ми востаннє просто гуляли вдвох, – він помовчав і додав: – Я теж думаю про Юлю і не можу повірити в те, що сталося…

– Я теж.

– Галю, не вішай ніс і не думай про погане!

Галина посміхнулася.

– Давай цінуватимемо кожен день, кожну хвилину, але при цьому, не втрачати голову.

– Добре.

– Зараз відпочинемо в санаторії, а наступного року поїдемо на море. І будь впевнена – я не поскуплюся на хороший відпочинок, – посміхнувся Толік.

– Чому ти передумав? – нарешті спитала вона.

– Ти була права. Настав наш час. І я теж хочу побувати десь, крім дачі.

***

У санаторії було чудово. Галя й не знала, що відпочинок у місцевих лісах, поруч із коханою людиною, може бути таким чудовим. А наступного року вони справді поїхали на морн. І їм було добре, удвох…