-Андрійко не переносить пилу, – скривилася літня жінка. – У нього з дитинства таке. Пам’ятаю, як я пилососила через день. Прибіжу з роботи, всіх вечерею нагодую, і давай пилососити, пил протирати.

-Ага, – кивнула Яна, згадуючи, як у знімній квартирі вони з чоловіком, тоді ще хлопцем, тижнями не прибирали, бо в молодості справи є важливіші.

-Що це у тебе, Яночко? – поцікавилася свекруха, розглядаючи пачку з іноземними словами.

-Мюслі.

-А що це?

Яна висипала вміст у миску:

-Тут готові пластівці, сухофрукти, горішки. Ми заливаємо їх йогуртом і їмо на сніданок. Андрійко дуже любить,- додала молода жінка.

Свекруха скривилася:

-Яночко, але дуже важливо снідати гарячою їжею! Це корисно, тепла їжа краще перетравлюється і засвоюється організмом.

-Ми заливаємо теплим йогуртом, – спробувала виправдатися жінка. – І запиваємо гарячою кавою.

-Господи, але це ж не одне й те ж саме! У Андрійка з дитинства слабкість, я завжди готувала йому котлети на пару і нежирні страви. Не хотілося, щоб мою багаторічну працю зіпсувала отака модна їжа.

-Ми їх їмо не кожен день, зазвичай снідаємо кашею, – згадавши, ранкові бутерброди додала невістка.

Але Ірина Ігорівна не повірила…

Через дві години Яна зачинила за ними двері і без сил сіла в крісло. Ні, Ірина Ігорівна не була поганою свекрухою, і сина виховала хорошого.

Але після того, як не стало свекра два роки тому її ніби підмінили – вона стала навідуватися до них з перевірками і годинами читала нотації про здорову їжу, про те, як любить Андрійка і що йому можна, а що ні.

Яна розуміла, що це своєрідний захист від смутку – все життя про когось дбала, а зараз залишилася одна.

Їй тривожно і тужливо. І до кого йти, якщо не до найближчих? Але з іншого боку Яна розуміла, що і її терпінню колись прийде кінець.

Сваритися, виказувати невдоволення чоловікові не хотілося. Вона здогадувалася, у що може вилитися подібні сварки, тому намагалася мінімізувати прихід Ірини Ігорівни за відсутності чоловіка, але сьогодні це не вдалося: свекруха з’явилася без дзвінка, бо «була поблизу».

Яна вмилася прохолодною водою, поставила варитися каву і пішла збиратися на роботу. Роботою це назвати складно, скоріше підробіток – вона допомагала кільком літнім людям по господарству.

Купувала продукти, підтримувала чистоту в квартирах і міняла постільну білизну.

Ну і головне – пила з ними чай або розглядала альбоми.

І ось на цю важливу частину роботи сьогодні у неї не залишилося сил – все забрала свекруха.

-Яночко, ви вчасно, я якраз чай збирався зробити, – усміхнувся Петро Валерійович, милий дідок 82 років з копицею пухнастого сивого волосся, що виблискувало на сонячному світлі.

-Петро Валерійович, я тільки руки помию, – Яна засмутилася.

Вона вважала за краще перемити посуд, швидко прибрати і обійтися без чаювання – у дідуся це чаювання затягується надовго і є для нього дуже важливою церемонією. Але засмучувати його не хотілося.

-Яно, ви чого це сьогодні без настрою? З чоловіком посварились?

-Та ні…

-А що тоді? Ви якщо що дайте мені знати, я миттю з усім впораюся.

Жінка мимоволі посміхнулася.

-Свекруха зранку приходила… – сказала вона невизначено.

-Ясно. Посварилися?

-Та ні.Але настрій зіпсувала. Ви не подумайте, вона хороша, але іноді вже так себе поводить…
-Нудно, їй, мабуть.

-Так внуків їй подаруйте.

-Рано поки що, планували пізніше, хотіли пожити для себе.

-А років він їй скільки?

-Шістдесят.

-Молода-а, – протягнув дідусь слова.

Яна знову посміхнулася: у кожного віку свої критерії.

-Знаєш, що, Яночко, є у мене брат двоюрідний. Теж молодий ще, минулого року ювілей був, чи 60, чи 65, забув. Загалом, ровесники. А давай-но ми їх познайомимо, га? – хитро примружився дідусь.

-А як?

-Де твоя свекруха буває?

-Вона до обіду в парку гуляє.

-Ну ось там її Павлик і зустріне.

Вони ще трохи обговорили знайомство, і Яна взялася за роботу.

Тільки вдома вона подумала, а чи не зробила вона помилку.

Петро Валерійович дідусь, звісно, ​​добрий. Ну а раптом він альфонс у минулому? Чи Павлик альфонс? А вона взяла і вибалакала все про свекруху, і чим вона живе, і що в парку гуляє і фотографію показала, одяг описала.

Добре, хоч адресу не назвала. Тепер Яна засмутилася і вирішила, що наступного разу скаже дідусеві, що все скасовується.

Але «наступного разу» трапилося не скоро – Петра Валерійовича поклали на обстеження, а мобільним користуватися він не вмів.

Але свекруха поводилася як завжди, Яна розпитувала про прогулянки в парку: начебто все спокійно. І жінка заспокоїлася.

-Янусечко, сьогодні мама до себе на вечерю кличе, – Андрій подзвонив дружині.

-Добре, любий, я подзвоню, дізнаюся що привезти.

-Заїду після роботи за тобою.

-Цілую.

Яна подзвонила свекрусі, але та була якоюсь розсіяною, хихотіла невпопад.

Сказала, що нічого брати не треба.

Яна знизала плечима і пішла в магазин – з порожніми руками ходити в гості вона не звикла.

Блукаючи між полицями, Яна подумала:

-А щось Ірина Ігорівна давненько у нас не була. Хм, дивно. І дзвонить рідше і розмови коротші.

Ірину Ігорівну, яка відчинила їм, вони не одразу впізнали. Нова зачіска, зробила коротку стрижку.

Зафарбована сивина – а кілька разів Яна ж пропонувала свекрусі свої послуги з фарбування волосся. Але та відмовлялася.

І одягнена не в безглуздий халат, а в милий домашній костюм.

Молоді на хвилину застигли від несподіванки. Але якщо Андрій швидко забув про все, то Яна помічала зміни: багато овочів на столі, цільнозерновий хліб, на нігтях помітна спроба зробити манікюр.

І розмови якісь інші, без спогадів минулих днів, пилом покритих, а цілком живі бесіди.

-Ірина Ігорівна, що з вами трапилося? Ви прямо розцвіли, не втрималася Яна.

-Так весна, Яночко, все цвіте!

-Не інакше як наречений у вас з’явився…

-Ой, ну який наречений, – зніяковіла свекруха і по тому, як вона поспішно відповіла, присутні зрозуміли – Яна вгадала.

-Розкажіть, Ірино Ігорівно…

-Ну, якось недавно, ну, може місяць, тому гуляла я в парку. Як завжди. Сіла на лавочці відпочити, а тут мужик якийсь підвалює.

Дає, значить, у руки стаканчик з кавою і давай зі мною знайомиться ніби я студентка-першокурсниця.

Я, безумовно, обурилася, каву повернула, а він прилип як скотч до скла.

-Спробуйте, – каже. – Капучіно. Спеціально для вас купив, давно мовляв, за вами спостерігаю.

Ага, знаю я чим потім за безплатну каву розплачуватися! Так і не люблю я цю кислятину.

Але мужик прилип, Павлом представився.

-Для вас, каже, Павлик. Тьху ти! Усю прогулянку зіпсував. Я і піти від нього поривалася, а він взяв за руку і тримає. Ну не кричати ж на весь парк, допоможіть мене кавою частують. І не знаю як від нього відчепилася б, але тут на моє щастя, Василь Іванович проходив.

-Загалом, відігнав він цього Павлика, і зголосився проводити додому, щоб ніхто не прив’язався більше. Він, виявилося, теж часто в цьому парку гуляє, але після обіду.

Ось так ми і почали разом гуляти. Вранці і ввечері апетит нагулюють. Цікавий чоловік Василь Іванович,- мрійливо додала свекруха. – Він раніше завідуючим музеєм був, всяке різне розповідає мені. Я в школі, пам’ятаю, теж музеї любила, а потім все не було часу.

-Ну так що ж ви не запросили його, Ірино Ігорівно?

-Ой, Яночко, не хочу поспішати. І… Мені ще трійку кілограмів треба скинути.

-Ой так ви за цією зачіскою вже десяток років скинули. Чесне слово!

-Спасибі, Янусечко. Мені на літо гардероб оновити, по магазинах зі мною підеш? А то я не знаю, що зараз носять.

-Звичайно!
-Ну ось як схудну ще трохи і підемо. А цей костюм мені як? – свекруха встала з-за столу і покрутилася.

-Відмінно! Колір вам іде і фасон вдалий.

-Василь каже, що в травні на дачу до нього поїдемо, любить він вирощувати все своє, домашнє, ось і візьму з собою костюмчик.

-Чудова ідея! У мене ще кілька футболок лежить, подарували давно, але колір не мій. Вони зовсім нові, вам віддам.

-Ой дякую. Андрійко, пам’ятаєш я, тата вмовляла дачу купити? Я теж люблю в землі колупатися.

-Судячи з того, що ти розвела на підвіконні, тобі цього явно не вистачає.

-Дуже! Дивись, на старості років мрія моя і справдиться…

-Яка старість, Ірино Ігорівно? Так у вас друга молодість починається.

-Ой, ну що ти, Яночко… – зашарілася свекруха.

І закрутився роман у Ірини Ігорівни. І не впізнати її: ожила, розцвіла, подобрішала. У життя молодих не лізе, тільки просить із онуками не тягнути. А в гості її тепер і не затягнути: то на дачі з Василем Івановичем, то в парку, то в музеї.
Прийшла якось Яна до Петра Валерійовича, а той журиться:

-Яночко, ваше прохання я не виконав, вже вибачте. Підмовив я цього старого ловеласа Павлика свекруху вашу закохати. А він, мабуть, всю вправність розгубив. Не впорався із завданням. Говорить я і так до неї і так, а вона ніяк не ведеться.

-А це бо вона кави не любить. Вона трав’яний чай обожнює! – посміхнулася жінка, згадуючи свекруху, яка аж розцвіла останнім часом.

А чому? Тому що кохання творить чудеса!