Марина Петрівна вимкнула світло в кабінеті, зітхнула, вийшла й зачинила двері.

Сьогодні вони провели на пенсію медсестру, її незмінну напарницю Тетяну Андріївну.

Страшно навіть уявити, скільки років вони разом пропрацювали.

Тетяна Андріївна за Марину Петрівну років на п’ять старша – за віком уже трохи перепрацювала.

А тепер сама захотіла піти – причина з’явилася.

Як же ж вона без неї буде?

Марина Петрівна так звикла до своєї колишньої медсестри, що й уявити не могла, що тепер на її місці, навпаки, сидітиме хтось інший. Адже вони один одного розуміли з півслова, а тут прийде зовсім чужа людина…

Але почався новий день, відкрилися двері, й вона почула:

– Доброго ранку, мене звуть Ірина, і тепер я – ваша нова медсестра! – дівчина сіла на місце Тетяни Андріївни й Марині Петрівні це здалося образливим якимось.

От так от, як то кажуть – святе місце порожнім не буває.

Навряд чи з нею буде так само легко і комфортно, як було з Тетяною, ніби сама доля натякає, що і їй незабаром пора звільнятися!

– Я така рада, Марино Петрівно, що з вами працюватиму!

Усі пацієнти тільки до вас і просяться. Чекати готові, аби до Марини Петрівни потрапити. Правда, правда, я сама неодноразово біля реєстратури чула, ось до вас і попросилася! – Ірина так щиро говорила, що не повірити їй було просто неможливо.

– Шкода звичайно, що пішла Тетяна Андріївна, кажуть, вона дуже досвідчена і знаюча, але я постараюся вас не розчарувати, – весело тараторила Ірина,

– А Тетяна Андріївна, кажуть, онуків хоче побачити, та й собі пожити, а що – має право, заслужила! – смішно, трохи наївно і радісно міркувала вона.

– Ну, ну, спробуй, спритна яка, всі ви молоді вважаєте, що розумніші за старших, – подумала Марина Петрівна, сама ж у відповідь усміхнулася ледь помітно, зсунувши на ніс окуляри,

– Ну що ж, Ірино, давайте спробуємо! Підготуйте мені картки й результати аналізів тих, хто на повторний прийом, а ще треба… – і Марина Петрівна перерахувала все, що Тетяна Андріївна зазвичай робила вранці.

Дівчина одразу увімкнула свій комп’ютер, її швидкі пальці пробігли клавіатурою.

– Загалом приємна дівчина, – подумала Марина Петрівна.

Потім вона згадала Тетяну. Ну що ж, кожному свій час, а вже бабусею бути це напевне щастя, сама вона відвикла від маленьких, давно це було…

– До прийому все готово, я вам скинула на ваш комп’ютер, щоб вам було все видно. Там ще є добірка по кожному пацієнту про попередні призначення.

Нові електронні бланки рецептів на підпис теж готові.

– І справді спритна дівчинка, – подумала Марина Петрівна.

Через місяць Марина Петрівна ледь приховувала захоплення – Ірина її зачарувала.

А Тетяна Андріївна, забігаючи іноді на роботу, навіть і не ревнувала, у неї тепер інші турботи – внучка нарешті народилася, тільки про неї й говорить Тетяна Андріївна.

І яка ж вона у них красуня, а пальчики малесенькі, а очі розумні, а сміється як гарно!

– І взагалі – маленькі дівчатка виявляються набагато цікавішими й кмітливішими, аніж хлопці, – ділилася Тетяна Андріївна.

Вона мала двох синів, і їй було, з чим порівнювати.

Після цих оповідань Марина Петрівна раптом і сама захотіла теж піти на пенсію, внучку бавити. Бачити в ній себе і наче проживати своє життя з нею заново!

Як би вона хотіла, щоб її назвали? Тетянка? Ні, ні, краще Світланка. Як гарно – Світланочка, Світлана Миколаївна!

А працюють нехай молоді, он яка Ірина спритна, по новому роботу організувала, а вони ж усе по-старому з Тетяною, з папірцями поралися.

І взагалі зненацька, Ірина зовсім молода, а виявилася така душевна дівчина.

І літнім пацієнтам завжди допоможе з особливою увагою, проведе, розпитає і навіть втішить.

Не відмахується від стареньких, як деякі

– От би Ірину якось із Миколою познайомити, – раптом подумала Марина Петрівна. – Таких хороших дівчат і справді зараз мало…

Та тільки навряд чи Микола погодиться, син хоч і поступливий, але тільки в дрібницях.

А про роботу та знайомих мало розповідає, видно критики не хоче. Навіть із дівчатами своїми жодного разу її не знайомив, каже, що не знайшов поки що ту, з якою хотів би маму познайомити. Ось так…

…Ірина часто відчувала на собі схвальний погляд Марини Петрівни, і дивувалася, що її відмовляли до неї йти.

Казали, що Марина Петрівна надто вимоглива, а вони одразу спрацювалися всім на здивування.

Коли Микола раптом сказав мамі, що хоче її зі своєю дівчиною познайомити, Марина Петрівна навіть засмутилася.

Ну ось, а вона так і не зібралася, а подумки вона навіть уявляла сина з Іриною, мріяла… Та видно треба було раніше думати.

– Мамо, вона тобі точно сподобається, вона дуже хороша! – засміявся Микола, побачивши її реакцію. – Ми ввечері зайдемо до нас додому, гаразд?

Як не намагалася Марина Петрівна не переживати, але думки так і лізли в голову.

З одного боку – ну яка їй різниця? Микола, якщо що, може й окремо жити, є можливості.

Вона в його життя не збирається лізти.

Але ж все одно вони спілкуватимуться, а у Марини Петрівни вже склався образ невістки.

Причому образ дуже схожий на Ірину! Вона прямо так і уявляла собі Миколу й Іринку, ну як вони пасують один одному!

Іринка світла, радісна, доброзичлива, ох, як же ж так – вона проґавила і не познайомила їх вчасно!

Їй навіть не хотілося накривати на стіл, але Марина Петрівна таки зайшла дорогою з роботи в магазин і купила тістечка до чаю.

Добре, що хоч сьогодні було не так багато пацієнтів, і вони рано звільнилися!

Марина Петрівна ледве встигла накрити легку вечерю, як почула сміх за дверима. Потім гримнули двері…

– Мамо, це ми! – гукнув Микола.

Марина Петрівна, награно посміхаючись, вийшла в коридор.

– Мамо, познайомся, це моя дівчина! – сказав Микола.

Марина Петрівна глянула на кохану сина й очам своїм не повірила.

– Це моя Іринка, а це Іринко моя мама Марина Петрівна, – продовжував Микола.

Обличчя Марини Петрівни витяглося – поруч із її сином стояла… Іринка!

Потім вони часто згадували момент знайомства.

– Я так запереживала, – сміялася Іринка, пояснюючи Миколі свою реакцію. – Адже ми з Мариною Петрівною все більше про роботу говорили, а про особисте так, побіжно.

Але вона якось сказала, що важко з людьми сходиться і навіть не знає, чи зможе з невісткою порозумітися.

А тут відчиняються двері – і стоїть Марина Петрівна. Ми з нею годину тому на роботі розпрощалися, я ще сказала, що в мене важлива зустріч. А вона мені:

– У мене теж вечір непростий!

– Оце так, діти, ось кажуть – бійся своїх бажань, а то вони збудуться, а я так цьому рада. І гадаю, що невипадково ви зустрілися, до речі, а як ви познайомилися? – отямившись від подиву, запитала Марина Петрівна.

– На концерті, – майже хором відповіли Ірина й Микола і розсміялися.

Марина Петрівна давно сина таким веселим не бачила.

– Мамо, ти пам’ятаєш, я тебе якось на концерт покликав, а ти в останній момент відмовилася, втомилася на роботі? Я вирішив один піти, дивлюся – симпатична дівчина зайвий квиток запитує, ну ось ми з Іринкою й познайомилися, – розвів руками син. – Доля!

– Ну так, ви ще сказали, що на концерт збиралися, а сил немає, правда не говорили з ким, – весело додала Ірина. – А я вирішила сходити, нудно було, мені й на думку не спало, що це ваш син, буває ж так!

Так що Марині Петрівні себе докоряти нема за що, якщо так здалеку взяти, то все одно це вона їх познайомила!

А коли вже в неї внучка народилася, Марина Петрівна і справді насторожилася. І справді треба зі своїми мріями бути обережнішою.

Адже внучку назвали, о диво, – Світланка!

Тепер Марина Петрівна мріє про те, щоб у Миколи й Іринки народився синочок.

Коли вона з Миколою й Іриною поділилася, як несподівано збулося те, про що вона мріяла, то молоді спочатку посміялися, а потім Ірина серйозно сказала,

– Я завжди знала, що зі свекрухою треба дружити, мені розповідали подруги! Але моя свекруха виявилася найкрутішою!

У вас, Марино Петрівно, непередбачувані суперздібності!

Добре, що я вам ніколи не суперечила, сподіваюся, що всі ваші добрі побажання збудуться!

І всі щасливо розсміялися, адже у кожному жарті є частка жарту. І правда теж є…

КІНЕЦЬ.