На початку дев’яностих років Людмила, викладач-лінгвіст із гуманітарним складом розуму, виявила, що не може пристосуватися до приголомшливих змін у країні.

Особисте життя було настільки ж незадовільним. Наслідуючи пораді своєї подруги, вона почала шукати чоловіка за кордоном, що полегшувалося її знанням трьох мов.

Через рік після початку своїх пошуків Людмила вийшла заміж за Едгара та переїхала з ним до Норвегії. Там у них народився син Петтер, який ріс двомовним – відповідно до угоди між батьками.

До 16 років Петтер вільно володів обома мовами. Людмила взяла за традицію щорічно відвідувати свою батьківщину разом із сином,

сподіваючись, що він покохає її батьківщину так само, як вона. Її зусилля мали успіх.

У Петтера розвинувся глибокий інтерес до історії – пристрасть, розпалена розповідями його діда про прадіда Петтера, ветерана війни. Цей інтерес поширювався як на сучасні підручники, так і на архівні матеріали та літературу.

Людмила була у нестямі від радості через їхній спільний інтерес до історії та літератури її країни, оскільки Петтер дізнавався про її батьківщину більше, ніж вона сама. Під час свого останнього літнього візиту вони вирушили до салону краси, яким керувала однокласниця Людмили Жанна.

Жанна, у сина якої були зовсім інші інтереси, була вражена зрілим поглядом Петтера на світ та його багатим розумінням історії. Вона висловила Людмилі своє захоплення Петтером, яка у відповідь просто відзначила, що деякі речі краще видно на відстані.

Зустріч справила незабутнє враження на Жанну, яка розповіла цю історію всім рідним та друзям, вразивши їх розповіддю про хлопчика-іноземця, який глибоко любив батьківщину своєї мами. Це одкровення змусило багатьох задуматися про їхню власну роз’єднаність зі своєю спадщиною.

КІНЕЦЬ.