Мені 48 років, рік тому від мене пішов чоловік, як далі жити, не знаю. Все трапилося так раптово, що я одразу навіть і не повірила, думала, він жартує.

Він сподівався, що все станеться цивілізовано, але без скандалу, досить великого, не обійшлося. Спершу я його вмовляла одуматися, не руйнувати сім’ю, жити хоча б заради дітей, але потім зрозуміла, що він уже все вирішив і є до кого йти.

Я не стрималася, за що тепер звинувачую, наговорила багато зайвого. Дійшло і до образ, як з мого, так і з його боку.

Чоловік кричав, що ніколи мене не любив, що я погана дружина та мати. І це все було при дітях.

Старша дочка із сім’єю живе з нами, а молодша зайшла, щоб нас помирити. Новий рік я зустрічала одна, хоч подруги запрошували до себе в гості, не змогла себе пересилити, не захотіла, щоб на мене дивилися з жалем.

Хоча я їм дуже вдячна, що підтримали, і зараз намагаються якось мені допомогти, на відміну від родичів, які у всьому звинувачують мене. Навіть діти, що подвійно прикро.

Мама живе окремо, часто хворіє, і коли я приходжу до неї, починає плакати і голосити, з ким же я залишуся, коли її не стане. Іноді каже, що треба було якось утримати його, умовити, адже стільки років прожили разом.

Я не можу розповісти мамі, що і так принижувалась і просила вибачення при дітях, але він не тільки не подумав про них, але навіть онука, яку він до цього любив, стала йому не потрібна. Образа на чоловіка та дітей постійно мене гризе, ні на що ні, ні сил, ні бажання навіть подумати, як жити далі, як забути та пробачити зраду.

Одна лише радість у житті і залишилася – це моя онука. Вона мені підіймає настрій.

КІНЕЦЬ.