В житті не даремно, виходить, люди кажуть, що не роби нікому добра, не отримаєш, у відповідь, зла. Така правдива та життєва приказка – краще й не скажеш.

Ось і у нас так в житті сталося: я доглядала свою недужу свекруху, а в підсумку вона нас обдурила, можна сказати, після того, як її не стало: квартиру віддала доньці, а нам – страшну стару похилену дачу, як насмішку якусь. Дуже прикро.

І хоча сама моя свекруха мені завжди дякувала за підтримку і за допомогу і на словах говорила, що житлом нас забезпечить завжди. Тільки це житло зовсім вже не житлове, а покинутий та похилений будиночок, лише про це ніхто тоді й подумати не міг.

А починалося все так: майже 20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, та й рідних у мене, як таких, нікого немає. Згодом у нас з чоловіком народилася в родині двійня, два наших синочки.

А у чоловіка мого є ще молодша сестра, їй зараз 39 років.

Зовиця моя теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли народила, то розлучилася з ним і відсудила у чоловіка частину квартири. Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці окрему невеличку однокімнатну квартиру, рівноцінну відсудженій частці.

А ми з чоловіком жили небагато, ще й двійня – орендували теж квартиру, думали про кредит, бо мріяли, звичайно, про своє власне житло.

І хоча у моєї свекрухи була хороша трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині?

Але трапилося щось недобре: згодом свекруха моя занедужала.

Мені просто таки довелося переїжджати до неї, щоб доглядати, а значить – завжди.

Сестра чоловіка, моя зовиця, аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, вона сказала, що її неприємно сидіти з недужими людьми похилого віку, навіть якщо це рідна мати.

А матері мого чоловіка потрібний був щоденний, постійний догляд. Свекруха толком більше і не могла ходити, майже весь час лежала. На мені були всі домашні справи, приготування їжі і догляд за свекрухою, навіть роботу прийшлося покинути.

У свекрухи характер був не злий, можна сказати, вона ніколи не вередувала, нічого, особливо, не вимагала від мене, але якийсь хитренький, все сама собі на умі.

Іноді до неї приходила моя зовиця (сестра чоловіка), щоб я мала час і збігала на ринок, закупилася продуктами, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами.

Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обидва в школі, та й не дитяча це справа, адже бабуся, можна сказати, лежача майже.

Мабуть, в один з таких днів, коли сестра мого чоловіка сиділа біля своєї матері, ними був запрошений додому нотаріус, а ми навіть і не знали.

Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готове.

Які ж ми були здивовані, словами не передати, коли дізналися, що за заповітом рідна сестра мого чоловіка з її донькою – власниця всієї квартири свекрухи моєї, а ми «щасливі власники» старезної нікому не потрібної дачі, яка з дня на день вже розвалиться, навіть ремонт, навряд, допоможе їй. Ось такі вийшли справи сумні у нас!

До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений, з ділянкою зарослим бур’яном.

Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий.

Ніхто дачею взагалі не займався, були спроби її продати, але за дачу давали таку смішну ціну, що все забули на цей продаж і так просто її залишили – нехай стоїть до кращих часів. І ось, мабуть, ці «кращі часи» для нас настали, як зараз бачу я.

Звичайно ж, чоловік вже почав процес оскарження заповіту, всі документи подав для того, адже це дуже несправедливо, так як їх матір доглядала саме я до останніх днів.

Зовиця вічно дзвонить з докорами у нашу сторону, каже, щоб ми виселялися з квартири: «Закон є закон!»

Наш адвокат запевняє, що ми запросто можемо виграти справу, заспокоює нас. Та я не знаю, чи є у нас шанс відсудити квартиру свекрухи, якщо заповіт вона склала на доньку свою лише.

Але тут навіть не матеріальна сторона засмучує нас, а моральна: ну як свекруха могла бути такою лукавої! Я ж їй дочку рідну замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить, тиск поміряти.

Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. Онуку свою від зовиці вона майже не бачила, та не хотіла приходити до недужої бабусі, так як і її мама, тільки по вайберу спілкувалася. Як після цього вірити, здавалося б, рідним людям?

Не знаю чи є у нас ще шанс повернути квартиру собі? Чи варто за неї боротися і витрачати стільки часу і нервів своїх?

КІНЕЦЬ.