Добре дбати про своїх власних батьків – це одна справа, але робити це в ущерб своїй власній сім’ї – це вже зовсім інше. Не думаю, що це добре. От у нас саме так і відбувається зараз.

Мій чоловік чомусь постійно любить бути для всіх хорошим, як не дивно для мене.

Такий собі добрий і турботливий – все для всіх, причому, іноді на шкоду для своєї сім’ї, що мені зовсім не подобається в ньому.

Комусь допомогти в роботі по господарству, наприклад – на дачі – мій Олег перший тут завжди, навіть якщо людина ця трохи лише йому знайома і в житті вони особливо ніяк не спілкувалися.

Гроші в борг дати – то це будь ласка, навіть якщо віддадуть через рік і по невеличких частинах.

Олег у мене, звичайно, чоловік дуже хороший, як чоловік для мене та батько для дітей, але ось ця його доброта для інших людей інколи мене дуже засмучує.

Живемо ми з Олегом ми вже 14 років у шлюбі, у нас з ним двоє дітей, хлопчики, одному 12, а іншому – 8 років.

Квартира у нас своя власна, а точніше – моїх мами й тата. Мами моєї вже давно немає, а мій тато одружився з іншою жінкою та залишив мені двокімнатну квартиру.

Діти наші ростуть, і ми завжди мріяли про розширення. Було у нас досить таки багато варіантів: продати цю, купити трикімнатну в новобудові, або взагалі побудувати заміський будинок.

Ми вирішили збирати гроші спочатку, а там – як вийде, так і зробимо згодом.

А у мого чоловіка є мама та сестра. Ця сестра Олена – сама «нещасна» жінка в світі, як виявляється.

Моя зовиця сама виховує свою дитину без чоловіка, потім вийшла заміж за якогось свого знайомого, який після розлучення залишив їй гуртожиток.

Я дуже не люблю з нею спілкуватися: один негатив і ниття лише отримую взамін, що б не трапилося.

А у матері мого Олега було старе житло, маленька квартира в старому панельному будинку, який вже хилиться навіть – коли їх розселять, невідомо. Так, житло було і в правду старе дуже, весь будинок цвілістю пропах, ремонт там робити марно, вже й сама гадки не маю, що там може вже допомогти.

Згодом мій чоловік став сумувати: ну як так, мама в таких поганих умовах живе, а ми тут «розкошуємо» в двокімнатній квартирі. Може, візьмемо її до себе?

Але куди її взяти до себе, у нас невеличких лише дві кімнати всього є!

Тоді він запропонував купити мамі житло на наші гроші, продавши майже за безцінь її квартиру.

Довго я сердилася, але розуміла – нічого тут не поробиш, бабуся ж нашим дітям моя свекруха, все таки, а потім, якщо що, квартира хлопчакам нашим дістанеться все одно, якраз вони підростуть до того часу.

Ми з Олегом просто переглянули всі варіанти, знайшли найзручніший: двокімнатна невеличка квартира, зовсім маленька, але все ж затишна. Правда, не в кращому районі міста, та й ремонту потребує, але поки лише на таку у нас знайшлися гроші.

Моя безтурботність полягала в тому, що я якось не сумнівалася: все буде оформлено так, що в майбутньому ця квартира дістанеться нашим хлопчикам, нашим рідним дітям, лише по цій причині я погодилася на таку справу.

Якось наївно упустила цей момент. Але при покупці мій Олег все оформив цю квартиру на свою рідну матір: вона одна власниця тієї квартири, як виявилося згодом.

Як тільки вона стала власницею тієї квартири, відразу пішла у неї розмова про те, щоб оформити дарчу на свою дочку та внучку, стала казати, що вона хоче, щоб саме вони її доглядали, тому й справедливо, щоб її житло дісталося їм.

А ще свекруха стала говорити, що може продати кімнату в гуртожитку доньчину і купити більшу квартиру, щоб вони могли спокійно в ній жити всі разом. Або взагалі помінятися з донькою, адже каже, мені й в гуртожитку місця вистачить, мовляв їй багато не потрібно.

Або є ще якийсь варіант, щоб «нещасній доньці» життя полегшити. Тільки ось про нас навіть розмови не було, враховуючи, що це наші гроші: чоловіка і мої, накопичені з зарплат.

Тут я вже почала сваритися з свекрухою, сварю й досі на чоловіка, щоб поговорив зі своєю матір’ю і вона навіть й думати перестала, що що якась частка з тієї квартири дістанеться її доньці.

Я вважаю це не справедливим, адже це наші гроші і дарча повинна бути на онуків. Але чоловік же добренький, і чути нічого не хоче, а тим паче з мамою своєю розмовляти на цю тему, каже, що вже зроблено, то зроблено.

Я тоді вже сама свекрусі подзвонила, аж розплакалася, а вона мені у відповідь:

«Ну ви ж у великій, гарній квартирі живете, а як же бути моїй донечці?»

Але ж ця її донечка туди і копійки не вклала. Відчуваю я, що пропали наші гроші.

Зовиця вже прописуватися у матері збирається разом зі своєю донькою. Невже я вже зробити нічого не зможу, щоб моїм дітям ця квартира дісталася, адже туди ми стільки своїх років вклали?

Ну що ще мені можна зробити поки не пізно?

КІНЕЦЬ.