Ще з того моменту, як моя донька почала зустрічатись з ним, я зрозуміла, що вона буде за ним як за кам’яною стіною. І вже протягом багатьох років у них панує взаєморозуміння та любов. Але зараз мова буде про інше.

Сьогодні зателефонував мені зять та одразу почав виставляти мені претензії: – Мамо, вам не здається, що ви про дещо забули?

– Я нічого не забувала, не розумію, про що ти зараз говориш.

– Мамо, ми вже давно з вами не говорили та не пили каву. Після роботи я заїду за вами та підемо посидимо в кафе!

Після цього одразу поклав трубку. Признаюсь вам, цей дзвінок мене дуже обрадував. Ще раніше, у нас склалась хороша традиція – раз на місяць збиратись за келихом чогось міцненького.

Інколи ми можемо поїхати на шашлики, а я беру свої закрутки, або ж зять смажить люля-кебаб, а дочка робить овочевий салат і канапки.

Весь цей день ми проводимо разом, обговорюємо новини, події із життя, або іноді дивимось цікаві передачі або ж кіно.

Цього року у мене почались проблеми зі здоров’ям, а зять дуже багато працював, на вихідних теж часу не мав, тому нам було зовсім не до посиденьок.

Я декілька разів хотіла зателефонувати йому, але так і не наважилась, не хотіла заважати.

Ні, стосунки у нас не помінялись, ми як і раніше зідзвонюємось, довго говоримо по телефоні, але якось все не те. А сьогоднішній дзвінок з самого ранку підняв мені настрій! Одним словом – пішла я збиратись!

КІНЕЦЬ.