Сім’я Ніни Миколаївни та Юрія Михайловича була звичайнісінькою. Він майже все життя пропрацював на токарем, причому не раз освоював нові найсучасніші верстати.

Ніна Миколаївна в молодості закінчила медучилище, якийсь час працювала фельдшером. А коли народилися діти – спочатку старший – Андрій, потім дочки-близнюки – Віра та Соня – вона звільнилася і почала займатися домом та дітьми.

Жили вони у приватному будинку, садили город, розводили курей та кроликів. Загалом, не бідували. Коли всі діти вже навчалися у школі, Ніна Миколаївна знову вийшла на роботу, але для того, щоб повернутись у професію, треба було пройти перепідготовку. Вона цього робити не стала, тож змогла працювати лише у реєстратурі.

Дітей виростили, всім дали вищу освіту.

Батьки кожному з них допомогли купити житло – дали гроші на початковий внесок.

Юрій Михайлович працював майже до сімдесяти років, а коли вийшов на пенсію, вони продали свій будинок і купили невелику двокімнатну квартиру, бо сил в обох було вже небагато.

Жаль було розлучатися з будинком, де прожили майже все життя. Тим більше, що люди похилого віку чудово розуміли, що покупцеві потрібен не будинок, а місце, що приїдуть екскаватори і все знесуть, а на цьому місці виросте двоповерховий котедж.

Незвично їм було жити у міській квартирі: встали, поснідали. А далі що робити? Не звикли вони без роботи сидіти. Нудно.

Раніше хоч онуків підкидали дідусеві з бабусею, а зараз ті виросли, у них свої справи, свої друзі.

Кілька років тільки прожили люди похилого віку в квартирі, а потім Юрій Михайлович занедужав і його не стало.

Залишилася Ніна Миколаївна одна. І ось тут вона зіштовхнулася із серйозною проблемою: робочий стаж у неї мінімальний, відповідно, і пенсія маленька. Поки чоловік був, вона цього не відчувала, а зараз грошей стало явно не вистачати.

Сусідка підказала, як отримати субсидію на оплату комунальних, але Ніні Миколаївні доводилося економити.

Звичайно, вона не бідувала, але, буваючи в магазинах, намагалася знайти продукти, які продають за знижками, іноді жінці доводилося відмовляти собі в тому, що раніше вона спокійно купувала.

А ось придбання пігулків, одягу та взуття стало великою проблемою.

Кілька разів Ніна Миколаївна зверталася до дітей. Але син відповів, що він зараз будує будинок і всі гроші вкладає у купівлю будівельних матеріалів та оплату робітників. Обіцяв допомогти, але трохи згодом.

Обидві доньки пояснили, що зараз вільних грошей немає, бо збирають дітей до школи:

– Мамо, ти просто не уявляєш, як зараз все дорого, ми тільки на канцтоварах збанкрутували, – сказала Соня.

А Віра додала:

– Знаєш, як на хлопчаках все швидко зношується? Не встигаю купувати.

Ніна Миколаївна їх зрозуміла, але все ж таки образилася. Адже вона знала – обидві дочки самі розповідали, як чудово вони відпочили в Туреччині, скільки всього купили під час поїздки до Стамбула.

І після цього прохання Ніни Миколаївни під час кожної розмови Віра та Соня обов’язково скаржилися на брак грошей: то треба сплатити спортивну секцію чи студію танців, чи то екскурсію, чи то репетитора з англійської мови.

Після цих скарг у Ніни Миколаївни язик не повертався просити дочок про допомогу. Син взагалі дзвонив рідко, а коли вона сама дзвонила йому, відмовлявся зайнятістю та швидко закінчував розмову.

Загалом, Ніна Миколаївна зрозуміла, що треба розраховувати тільки на себе.

Весною вона посадила багато розсади – досвід вирощування її у Ніни Миколаївни був великий – і продала на сусідньому ринку. Гроші відклала.

А у вересні за підказкою тієї ж сусідки вона знайшла собі невеликий заробіток – треба було забирати зі школи, яка знаходилася по сусідству, першокласницю, годувати її та доглядати дівчинку, доки батьки не прийдуть з роботи. Сім’я жила в цьому ж під’їзді, тому це було дуже зручно.

Загалом за кілька років Ніна Миколаївна якось пристосувалася до життя на невелику пенсію, час від часу підробляючи. До дітей по допомогу вона більше не зверталася.

Якось до неї без попередження приїхала Віра.

– Мамо, у нас у сім’ї новина – Аліна зібралася заміж, – повідомила їй дочка.

– А не рано? – Здивувалася мати. — Їй лише двадцять років.

– Скоро двадцять один виповниться. Вона вже на четвертому курсі навчається, – відповіла Віра.

– А почекати не можна? Куди поспішати? – Запитала Ніна Миколаївна.

– Молодий чоловік зробив їй пропозицію, навіщо відкладати?

– І коли весілля?

– За півтора місяці, – відповіла Віра.

– Що ж, треба подумати, що їм подарувати, – сказала Ніна Миколаївна.

– Мамо, я саме щодо цього до тебе і приїхала. Хотілося б, щоби молодята почали жити самостійно. Зараз Стас – наречений Аліни – винаймає кімнату. Там ще два сусіди – також молоді люди. Буде незручно, якщо він туди приведе Аліну. А винаймати окрему квартиру дуже дорого, тим більше що він поки що один працюватиме.

– Добре, а від мене що ви хочете? Я на себе ледве заробляю і допомогти їм точно не зможу, – сказала Ніна Миколаївна.

– Мамо, ми вирішили, що ти можеш переїхати до нас, у кімнату Аліни, а цю квартиру віддамо молодим.

– А ви мене запитали, чи я хочу жити з вами? – здивувалася Ніна Миколаївна.

– Мамо, тобі вже сімдесят два роки. Скоро тобі знадобиться допомога, і взагалі, у нас тобі буде краще, – почала вмовляти матір Віра.

– Мені потрібна була ваша допомога, коли батька не стало, але вам тоді було не до мене. Не хочу я звідси переїжджати – у мене тут знайомі, я звикла до цього місця. І тут я сама собі господиня. А у вас я сидітиму на десяти метрах, а всі чекатимуть, коли я кімнату звільню. Не згодна я.

– Мамо, ти ще подумай, я тобі подзвоню, – сказала Віра і пішла.

Наступного дня до Ніни Миколаївни прибігла Соня.

– Мамо, це правда, що ти свою квартиру Алінці віддаєш? – Прямо з порога почала говорити дочка.

– З чого ти взяла? – Поцікавилася мати.

– Віра вже батькам нареченого пообіцяла, що молоді будуть в окремій квартирі жити, – видала Соня.

– Віра може обіцяти все, що завгодно, але я зі своєї квартири нікуди виїжджати не збираюся, – сказала вона.

– Чудово! Ти взагалі не забувай, що в тебе, крім Аліни, ще дві онучки є, і вони теж колись заміж вийдуть. Тож нечесно всю квартиру Аліні віддавати. Я Вірі вчора так і сказала – у неї Аліна та Ігор, у мене – Віка та Христина. Тож треба на чотирьох, порівну ділити. Андрія можна не рахувати, ти сама бачила, який він будинок збудував, – рішуче заявила Соня.

– Соня, моя мати – твоя бабуся – дожила до вісімдесяти семи років, а прабабуся – до дев’яносто. У нас у роду жінки живуть довго, тому ви не поспішайте моє майно ділити. Я ще поживу. І Вірі скажи, хай не дає порожніх обіцянок.

Соня пішла, а Ніна Миколаївна, прибравши зі столу, взяла в’язання і подумала: «Зважаючи на все, у найближчі десять років чекати дітей у гості не варто».

КІНЕЦЬ.