– М-да, проміняти свою світлу квартиру в центрі міста на цю халупу, – мати стояла в центрі маленької кімнати і крутилася довкола себе.

– Мамо, що ти знову починаєш? Тут теж люди живуть і їм потрібен лікар, як і міським.

– Потрібен, потрібен. Тільки й мені потрібен. Ось, щоб отримати консультацію у власної доньки, довелося їхати по вибоїнах та бездоріжжю пів дня.

– Мамо… Я тобі по телефону сказала, що думаю. Іншого без додаткового обстеження нічого більше не пораджу.

– А в тебе хіба не можна аналізи здати?

– Ні звісно. Тут немає лікарні, тільки фельдшерський пункт. Я одна.

– Ой, дочко, щось мені здається, ти вибрала не те місце для життя. Думаєш, втекла з міста і щаслива будеш? Та бачу я, що очі в тебе зовсім згасли. Ти втекла, а Борька твій уже з іншою гуляє, вчора бачила. Не соромиться.

Ірина підійшла до вікна і відсунула мереживну фіранку.

– Ми ж неодружені були, розлучилися і добре, любили, та й пройшло.

– Ти ж молода, тобі заміж треба. Де ти в цій дірі його шукати зібралася, кохання це?

– А навіщо його шукати, воно ж не гриби, саме без запиту прийде.

Мати засміялася. Гучно, радісно. Потім закахикала. Іра обернулася й підійшла до матері.

– Треба худнути й більше рухатися. Приїжджай до мене навесні, у мене город майже двадцять сотих.

– Ось ще. Твої соті, самі й порайся в них. А худнути мені нема куди. У мене кістка… Цей.

– Широка?

– Ну так.

– Ясно. Давай чай пити.

– Іринко! – мати помахала дочці пальцем. – Тобі ось пощастило, ти в батька худенька, маленька.

– Так і ти в батька, мамо.

– І я, – засміялася вона, розуміючи, що дочка спуску не дасть, знайде, що відповісти. Зрозуміла – не пропаде у своєму селі Іринка. Пристосується.

– Ти тільки знай, що завжди можеш повернутись. І квартиру не смій продавати.

– Та не буду, я ж сказала. Приїдь тільки, доглядай за нею.

– Це можна.

Дочка тим часом накрила стіл. Поставила дві чашки, принесла чайник, заварник, дістала упаковку горіхів та малинове варення.

Запахло якимись травами і аромат з кухля наче наповнював маленьку кухню затишком.

– Так пиріжків захотілося! З капустою, з картоплею та неодмінно смажених. Таких, пухких, тільки зі сковорідки.

– Мамо, ти чого? Які тобі пиріжки?

– А такі, як у дитинстві. Мені бабуся моя пиріжки готувала часто. Як я їх любила! Я за ці пиріжки готова на все. Тобі не зрозуміти.

– Ні звісно. Я ж розумію, що це шкідливе.

– Іноді можна. У житті взагалі все шкідливе, але іноді можна, тоді прямо душа співає.

– Ти коли поїдеш додому, завтра? – запитала дочка.

– Вже набридла тобі? – відсунула вона від себе кухоль.

– Ні звісно. Що там Петро Андрійович?

– Ходить, доходяга. Пороги оббиває. Як він не розуміє, що мені ніхто не потрібен у моєму віці…

– У якому, мамо, віці? Тобі трохи більше п’ятдесяти. Ти тільки жити почала після того, як не стало батька.

– Саме так, Іринко, я тільки жити почала. Дайте мені перепочити, – сказала Алла Сергіївна.

Батько Ірини зліг і мати доглядала його три роки, а потім батька не стало.

Щоденна гонка годувати-перевертати-пігулки-памперси і все по колу раптово закінчилася.

Спочатку мати вставала серед ночі, вона спала погано, переривчасто, перевіряючи, як там чоловік.

Потім прийшов спокій.

Але бажання допомагати комусь, бути з кимось єдиним цілим залишилося. Тепер залишилася донька.

Але Ірині ця ситуація не подобалася. Вона намагалася відірвати матір від себе й жити своїм життям.

Переїзд у село стався несподівано, не заплановано, але тут не було Бориса й матері. Тут можна було дихати.

Оголошення про вакантну посаду Ірина побачила на дошці оголошень, що була біля будівлі центру зайнятості.

Вперше пройшла, а вдруге зупинилася.

– Надається житло… Свіже повітря, всі один одного знають… – подумалося їй.

Ірина знову подивилася у вікно.

– Ти чекаєш на щось? – спитала мати.

– Ні. Просто… Небо хмариться.

Мати чудово знала дочку. Тричі за ці півтори години вона визирнула у вікно.

Алла Сергіївна посміхнулася. Наступний ковток чаю був напрочуд смачним. Мати на секунду заплющила очі і, відкривши, прицмокнула.

– Оце ча-а-ай.

– Так, смачний, правда.

Вони розмовляли, але біля будинку зупинилася машина, і водій, не вимикаючи двигун, посигналив.

– Це тебе?

– Ага. Процедури жінці роблю.

– Сподіваюся за окрему платню?

– Чому це?

– Так сьогодні вихідний, година пізня.

– У мене немає вихідних, мамо.

Дочка накинула куртку, взяла велику валізу з хрестиком і вийшла на вулицю.

Алла Сергіївна зітхнула. Через що вона переживала, те й діялося. Дочка гарувала, толком не спала, на свої гроші купувала ліки мешканцям невеликого села.

Алла пішла в іншу кімнату і лягла на диван. Гарячий чай та втома зробили свою справу. Заснула…

…Прокинулася Алла через те, що на подвір’ї загриміло щось на зразок відра. Вона підвелася і підійшла до вікна. Нікого. Наче здалося. Дочки також не було.

Але коли десь близько пролунали звуки сокири, що розколювала деревину, стало зрозуміло – хтось є.

Алла Сергіївна накинула куртку і вийшла на ґанок і застигла від здивування.

– Не знав, що хтось є вдома, привіт! – сказав їй якийсь молодий чоловік.

– Добрий вечір, – відповіла жінка і залишилася стояти.

Невисокий чоловік з темною бородою років сорока в светрі і в’язаній шапці, смішно скрученій на маківці, стояв біля купи дров і махав сокирою.

У дворі будинку Ірини лежала гора розпиляних пеньків.

Мати, коли заходила на подвір’я, ще подумала, що треба дочці порадити купувати нарубані дрова.

Алла Сергіївна мовчала. Чоловік теж мовчав.

– А ви хто? – запитала Алла.

– Я Юрій.

– Ага. Юрій.

– Та ви не турбуйтесь, я свій. Мій це дім. Мати з батьком у мене тут п’ять років тому жила, а тепер ось фельдшери живуть. І до роботи близько, і будинок хороший.

Алла посміхнулася, що будинок хороший, і поклала руки в рукава. Прохолодно.

– Виходить, я не в дочки, а у вас а гостях. Я, Алла.

– Виходить так, – відповів Юрко і знову змахнув сокирою.

Працював він жваво, з особливим вогником в очах. Алла навіть задивилась. Відвикла вона у місті від такої вистави. Там, якщо чоловік двері в магазині притримав, уже герой. А тут. Звичайна справа.

Алла зауважила, що змерзла, почала навіть тупцювати, спустилася на дві сходинки вниз, піднялася, щоб зігрітися. Нижня сходинка заскрипіла, захрумтіла, Алла піднялася вище і більше на неї не наступала. Юрій помітив це.

– Бажаю здоров’я. Думав, Ірина Михайлівна стоїть на ґанку.

Алла Сергіївна навіть пирснула зі сміху. Перед нею з’явився хлопчина у формі з текою в руках.

– Ірина Михайлівно вдвічі, а то й утричі менша за мене!

– Вдома господиня? – радісно запитав хлопчина і представився. – Святослав Ігорович, місцевий дільничий.

– Ірини нема вдома, а господар ось, – Алла кивнула у бік Юри.

– А. Так, звісно, привіт, – шморгнув дільничний носом.

Юрій, здається, кивнув у відповідь. Але Алла одразу зрозуміла, що між цими чоловіками кішка точно пробігла.

– Мені потрібно, щоб Ірина Михайлівна підписала протокол, я зачекаю її, – і Святослав Ігорович, наче завсідник цього будинку, подався всередину. – Ви, мабуть, мати Ірини? – трохи лагідніше спитав він.

– Чого ж це. Перевіряюча я, з міста приїхала перевіряти, як ви тут перевіряєте.

Алла засміялася, дивлячись у спину дільничному. Юрко жарт оцінив і навіть трохи посміхнувся.

– То
Так був уже перевіряючий минулого тижня, навіщо знову прислали?

Але одразу стало зрозуміло, що собою являє цей хлопець. Юрко мотнув головою, мабуть, відповідь його насмішила, але він продовжив свою роботу, щоб не показувати цього.

Дільничий по-свійськи зайшов до самого столу не роззуваючись, поклав теку на стіл, і, розстебнувши куртку, вийняв з-за пазухи гілку хризантеми.

Алла Сергіївна одразу зрозуміла звідки така впевненість у цього молодого чоловіка – Іринка його вітає.

– Знаєте…, – Алла почала згадувати його ім’я.

– Святослав Ігорович, – кивнув він.

– Так, Святославе Ігоровичу. Ви б роззулися, брудну теку зі скатертини прибрали, та й цю гілку, якою ви відьом відлякуєте, прибрали б. Ірина до таких квітів байдужа, а в мене непереносимість на пилок.

Алла Сергіївна чхнула.

Дільничний округлив очі, швидко схопив гілку, поклав її в теку і теку зі столу прибрав. Стілець, на якому він сидів, одразу перекочував до порога, куди юнак швидко й пересів.

– Ну, – сказала мати Ірини. – Що там у вас за протокол?

– Та тут історія трапилася. Ми так із Іриною Михайлівною й познайомилися. Вона фельдшерський пункт прийняла від попереднього лікаря, а наступного дня ліки зникли дорогі! Двері на замку були, ось і вирішили, що це Ірина.

– Ага, першого ж робочого дня.

– Ну так. Ключ тільки в неї був.

– Тільки в неї?

– Так.

– А замок після інвентаризації було замінено?

– Навіщо? – здивувався дільничий.

– Як навіщо? А якщо хтось дублікат зробив? – теж здивувалася Алла Сергіївна.

– А. Ну, так і вийшло. Знайшов я тих, хто дублікат зробив, не наші приїжджі. Адже не повірив одразу Юркові.

– А що ж за Юрко? Це той, що на вулиці?

– Так. Веселий він був. Він як погульбанить, дружина його з хати виставляє. Раніше він до батьків ходив ночувати, а тепер…

– А тепер? – не втрималася Алла Сергіївна.

Але дільничний замовк і, зсунувши брови, подивився на жінку:

– А можна ваші документи побачити?

– Мої? – здивувалася Алла Сергіївна.

– Ваші. Дуже вже ви цікавитеся цією ситуацією.

– А як же мені не цікавитись, якщо ти мою дочку ледь не звинуватив невідому у чому?

– Я?! – Святослав навіть скочив зі стільця.

– Ой, привіт. Ти чого прийшов? – сказала Ірина, щойно відчинила двері й побачила гостя.

– Ось документи прийшов підписати, Ірино Михайлівно.

– Чому по-батькові? Мамо, ти тут…

– Я нічого. Я просто вирішила дізнатися, що за справу він навʼязує моїй дочці, виявляється…

– Навіщо прийшов… Прийшли, Святославе Ігоровичу? – затнулась Ірина.

– Протокол приніс, щоб ви підписали.

Молодик хотів пройти до столу, але згадав розмову з матір’ю і почав тупцювати на місці. Він відкрив свою теку, і гілка вилетіла з неї.

Ірина опустила голову і подивилася на кущик хризантеми, але її обличчя ніяк не змінилося.

– Ось, – простягнув аркуш дільничний, де галочка.

Ірина пройшла до столу і почала читати.

– Загалом правда, тільки помилок багато граматичних, давай я олівцем поправлю, перепишеш, а завтра принесеш, щоб підписала.

Дільничний не відповів, тільки слухняно кивнув. Попрощався, забравши лист, і пішов.

– Що то за недолугий? Сподіваюся, ти на його ці кущики не клюнеш?

– Він не недолугий, мамо, він дільничий.

– Так-так, пам’ятаю, Святослав якийсь.

– Ігорович.

– Так-так.

– Фігурка нічого, але нерозумний.

– Мамо.

– Юрко краще, розум у нього точно на місці. Та й виходить, тебе з біди визволив.

– Він був веселий, що він там міг розгледіти.

– А розгледів, не скажи. У сім’ї не ладнається?

– Не знаю, не цікавилася, розлучаються, здається…

– Це добре.

– Що ж хорошого?

– Чоловіків, які руками можуть щось робити, та з головою дружать, швидко до рук приберуть.

– Ну й нехай.

– А ти придивилася б.

– Я придивилася. Гульбанить.

– А хто зараз не гульбанить? Борька твій, ох і гульбанив, на вихідних.

– Він відпочивав від роботи у п’ятницю.

– Добре ж працював, що треба було відпочивати і в п’ятницю, і в суботу. А потім у неділю ти його виходжувала.

– Мамо.

– Що мамо?

– Борис у минулому.

– А в майбутньому хто? Цей, із кущиком? – мати підняла гілку хризантеми з підлоги. – У сусідки зірвав, певно, навіть не магазинна.

– Мамо, тут немає квіткових магазинів, це село.

– Ну все. Ти краще скажи, де мені спати?

– На дивані ляжеш.

Алла Сергіївна визирнула у вікно. Юрія ніде не було видно.

– Чого тобі дрова Юрій рубає, а не цей у формі?

– Не знаю. Юрко привіз, він і рубає. У літній кухні холодно спати, якщо не гріти пічку.

– То він що, справді, в кухні спить, коли його дружина виставляє?

– Так. Кухня велика, там і диван стоїть.

– А розлучиться, то виходить, у кухню жити переїде?

– Не знаю, мамо, – Ірина щось заповнювала у зошиті.

– Гаразд, не заважатиму, спати піду. Тільки, здається мені дочко, що не розгледіла ти свою любов, а вона в кухні літній там спить…

– Іди, мамо!

Спала Алла Сергіївна на незнайомому місці погано. Їй все здавалося, що скрипить підлога, хтось ходить.

У місті звуки були інші – чіткі й зрозумілі. А ці незвичні, до них треба прислухатися, щоб зрозуміти.

Прокинулася мати рано. Ірини вже не було у ліжку.

Алла визирнула у вікно і закотила очі. Дочка не залишила своєї міської звички і тут – бігала щоранку, зарядка на вулиці.

Юрій сидів одразу, на ґанку, трохи зігнувшись над чимось, що він там робив, руки ходили туди-сюди.

– Ось тепер і наступати можна, – чоловік натис ногою на сходинку і похитався. – Добре, все витримає.

– Доброго ранку! – Алла Сергіївна вийшла на ґанок. – Дякую вам, Юрію, тепер можна й нам тут бігати. Чаю, може?

– Дякую, я каву вже пив, мені пора до сестри, там допомогти треба, вдалого дня вам.

– І вам, Юрко.

Ірина, закінчивши свої вправи, зайшла до хати, як Юрій пішов.

– Чого не спиш? – спитала вона в матері.

– Не хочеться. А ти?

– Мені робити процедури. Гаразд, давай снідати.

Ірина швидко накрила на стіл, а через десять хвилин пішла.

Алла Сергіївна довго ходила по хаті, їй було нудно, хотілося щось зробити руками, але вдома було чисто, навіть вікна блищали. Мати зітхнула і знайшла коробку на шафі. У ній лежали альбоми, якісь картинки.

Фотографії в альбомі було підписано. Алла почала розглядати їх. Ось Юрій із батьком та матір’ю, ось він із братами й сестрою.

Алла дивувалася. Четверо дітей у сім’ї було, такий маленький будиночок. На картках зі зворотного боку були дати.

Алла спробувала підрахувати, виходило, що Юрій не такий уже й старий.

Років на сім-вісім старший за дочку.

Матері раптом захотілося, щоб її дочка мала саме такого чоловіка. Хазяйський, працьовитий.

Алла Сергіївна вперше відчула себе зайвою. Наче вона заважала чомусь важливому зароджуватися, і вона зазбиралася додому.

Ірина зустріла матір у дверях.

– Ти куди?

– Додому, нудно у тебе тут.

– А, ну їдь, ось тобі пиріжків… Ти ж хотіла?

Алла взяла простягнутий їй пакет і привідкрили його. Запах свіжих пиріжків швидко огорнув кухню.

– Став чайник, – заметушилась мати. – Ти будеш?

– Ні. Пригостили, ось тобі і взяла.

Пиріжки були чудові. Тісто мало ввібрало масла і пахло молоком, а не дріжджями. Декілька пиріжків були з картоплею, а два з капустою.

– Це сестра Юрка смажила. Ображається, коли я не беру…

– До них ходиш робити процедури?

– І до них також. Олена матір до себе взяла, щоб доглядати.

– Так навчи робити її та й все, – висловилася мати.

– А тоді мені ходити до них не буде навіщо. А Юрко там.

Мати аж жувати перестала.

– Мамо, але ж він одружений, – Ірка почала швидко-швидко розмазувати сльози по щоках. – Ось як. Чому я така нещаслива?

– Іринко, – Алла Сергіївна підійшла до дочки і обійняла її. – Чого ж нещаслива? З Борисом це так, не було серйозно. А Юрка, виходить, ти любиш? Ось, зовсім недолуга ти в мене. Сказала йому?

– Ні, ти що, як скажу?!

– А ось так. Прямо.

– Ні не зможу.

– Хочеш, я скажу?

– Ні, ти що?!

– Є хто вдома? – у двері постукали.

Юрко відкрив двері і, почувши, «заходь», зайшов.

– Тут Оленка ще пиріжків насмажила, просила принести. Така рада була, що ви до Ірини Михайлівни приїхали, така рада.

– Юрію, а ви любите пиріжки? – спитала Алла Сергіївна.

– Люблю. Мати раніше смажила такі пишні.

– Проходь, Юрко. Іринко, давай кухоль, сідайте, Юрко. Донька не їсть пиріжки, а мені незручно одній. Сідайте. А варення є ще, дочко?

– Є.

– Ось і неси, можна дві банки, чи три, огірки там, чи що ти ще маєш? Неси…

Коли Ірина повернулася з банками, Юрій підвівся і запропонував свою допомогу.

Алла бачила цей погляд, зрозуміла все. Їй вистачило й п’яти хвилин поговорити з Юрієм, дізнатися, що він відчуває і як ставиться до її дочки.

Усю дорогу назад до міста Алла сиділа, дивлячись у вікно, і загадково посміхалася сама собі.

Повз миготіли села, поля скошеної пшениці та ячменю.

Коли автобус виїхав на асфальтовану дорогу, Алла Сергіївна раптом побачила птахів у небі. Вони летіли стрілою, гарно, розтягнуто. Плавно рухалися небом, наче вказуючи комусь шлях.

Алла провела поглядом гострий кут, що вказував на швидку неминучість зими, і подумала, що навіть птахи летять туди, де їм краще.

Їхала вона до дочки в надії відмовити її від цієї неймовірної витівки з селом, але тепер Алла розуміла, що дочка буде щаслива саме там.

Там, де її кохання спить у літній кухні…