От як би це не було для мене непросто, але я все-таки пішла від свого чоловіка, хоча наважитися на це мені було досить таки складно.

Вся справа в тому, що я за всі ці роки нашого спільного життя дуже втомилася бути йому мамою та служницею, не знаю, чи мене хтось зрозуміє, мені важко це пояснити словами.

Мій чоловік звик, що я йому роблю усе, завжди стараюся йому догодити в усьому.

Мені вже досить таки довгий час складалося таке враження, що я взагалі живу лише для того, щоб прати йому одяг, готувати їсти та дбати про нього, що це прямо якийсь мій обов’язок.

Не знаю, як ще пояснити це, але мій Павло навіть ніколи не почне їсти сам, поки я йому ложки чи виделки не подам, навіть хліб йому мені потрібно дати до столу, він сам ніколи не візьме.

Я втомилася за стільки часу, і таки зважилася залишити його.

Хочеться розповісти про те, що вийшла заміж, тому що щиро покохала свого однокурсника.

Довгий час Павло не помічав мене, але потім між нами склалися досить таки добрі стосунки.

А вже через два роки наших зустрічей, Павло, нарешті, запропонував вийти за нього заміж. Звичайно ж, я погодилася. Я була дуже щасливою, бо давно мріяла про те, щоб стати його дружиною.

А вже після весілля я стала помічати, що Павло страшенно не самостійний, я навіть уявлення ніколи не мала про те, що так може бути, що доросла людина ще потребує догляду, ну прямо, як дитина мала.

Мені доводилося, як дитині малій йому показувати та розповідати, де лежать його речі. Прибирати за ним розкидані предмети гардероба.

Перший час я відчувала себе турботливою дружиною і хорошою господинею, я навіть пишалася цим деякий час, адже вважала, що саме я зможу змінити його життя на краще.

Але вже через рік, мені здавалося, що це не моя опора і захист, а моя дитина, яку я маю виховувати та обходити у всьому.

Додатково до всього, допомоги від нього не було ніякої і це мене засмучувало найбільше, на жаль.

Все, що стосується побуту: прибирання, прання, прасування та готування їжі, лягали лише на мої плечі. Він нічого не вмів робити, а найгірше – не хотів вчитися. Петро просто вважав, що це обов’язки дружини – вся робота по дому.

Як не прикро, але Павло дивився на мене байдужими очима, коли я на хвилину присідала попити чаю, втомлена після готування і прибирання.

Я неодноразово розмовляла з ним про це, адже для мене це дуже важливо, я намагалася пояснити, що мені потрібна допомога і підтримка від нього в усьому, що саме так побудовані стосунки в хорошій сім’ї.

Я говорила, що я не домогосподарка і не служниця йому, а улюблена жінка, про яку він сам має гарно дбати також.

Та на мої слова Павло лише віджартовувався, що така моя жіноча доля, і нічого тут не вдієш, тай гроші він для мене теж заробляє, тому нічого дивного немає в тому, що я роблю всю роботу вдома.

Потім я вирішила його провчити, вважала, що це допоможе нам обом.

Одного разу, прийшовши з роботи, він побачив мене лежачою на дивані, чого ніколи до цього не було. Вдома було не прибрано, посуд не помитий, а вечерею і не пахло в домі взагалі, хоча такого ніколи раніше не було.

Я сказала коханому, що у мене болить голова цілий день. Я думала, він пошкодує мене, наведе порядок та приготує хоч якусь вечерю, адже я також сама була голодна.

Але замість цього мій чоловік замовив собі піцу, а весь безлад залишився на місці, про мене він і не згадав зовсім.

Тоді я натякнула Павлові, що він міг би і прибрати хоч трішки, раз я себе погано почуваю.

Замість цього він ліг поруч зі мною в якості моральної підтримки. Тільки ось весь той безлад в будинку нікуди не подівся. Від розчарування у мене дивним чином, зрозуміло чому, перестала боліти голова, і я пішла все прибирати.

Ще через пів року мені геть все це набридло, адже в нашій сім’ї нічого не змінилося. Я, вже стала більш наполегливо просити чоловіка допомогти мені хоч у чомусь. У нього завжди було багато відмовок, аби нічого не робити.

Я сказала, що Павло зробить так, що я піду від нього. Але дії мої слова не мали. Тоді я вирішила діяти.

Одного разу, поки чоловік був на роботі, я зібрала свої речі і поїхала до своєї мами. Я не хочу, звичайно, розлучатися зі своїм чоловіком, тому що й досі щиро кохаю його. Але поки він не усвідомить своїх помилок і не зміниться, я додому не повернуся.

В цей же день мій чоловік дзвонив і просив вибачення, він говорив, що виправиться, аби я повернулася. Але я вирішила не піддаватися на його вмовляння так рано, вирішила ще почекати. Нехай трохи поживе один і відчує, як це, коли весь побут на одній людині, адже я попри всі домашні справи теж ходжу на роботу, я ж не сиджу вдома.

Тільки ось хвилююся трохи, чи не зруйную я своїми ж руками наш шлюб? Чи правильно я зараз роблю?

А то дивись йому і сподобається жити без мене і він знайде собі іншу. Не знаю, що зробити. І провчити треба і трішки боязко. А що, якщо він залишить мене і за цей час, поки ми живемо окремо, знайде собі іншу?

КІНЕЦЬ.