Я живу все життя в селі і мені завжди цього було досить. Своя хата, свій садок, огород, курочки – що ще треба? А тепер моя міська донька розлучилася з чоловіком і приїхала жити до мене в село і кожен день наполегливо посилає мене на заробітки. У Іванни купа аргументів! Доведеться послухатися і їхати, бо іншого виходу я не бачу, та і є в цьому свої плюси, щиро сказати.

Моїй дочці Іванці 28 років, а внучці Соломійці скоро виповниться 5. Але вони обидві – найважливіше і найдорожче, що в мене є, отже треба не вагатися, а закатати рукави і допомогти їм, як би там не було. Та й нехай мені вже за 50 років. Нічого, здоров’я ще є, зможу.

Це я захотіла залишитися в селі після нашого з Павлом весілля. Ми з чоловіком обоє були місцевими, але він хотів спробувати винайняти квартиру в місті і якось там зачепитися. А я була проти. Думка про переїзд мені не подобалася і навіть лякала. Крім того, досить швидко після весілля я вже чекала донечку, тому дуже хвилювалася.

Ми поговорили тоді з чоловіком і вирішили відкласти переїзд до кращих часів. Але що може бути постійнішим, ніж тимчасове? так і лишилися в селі. Доглянули мою бабусю, обжилися в її хаті, зробили ремонт.

До речі, в школі я вчилася дуже добре. Тож сподівалася, що навіть тут, у селі, знайду собі гідну роботу. Та якщо вже стала молодою матір’ю та домогосподаркою, кар’єрі твоїй кінець. Але я про це ніколи не шкодувала, бо знайшла щастя в материнстві й родині.

А моя донька Іванка після свого весілля до міста поїхала. І теж швидко народила дитину. Але після цього нічого доброго, на жаль, не вийшло у низ з зятем. Чоловік почав погулювати, спочатку таємно, а потім зовсім цього не приховуючи.

Іванна намагалася якось змінити ситуацію, дізнатися, у чому причина такого ставлення до неї. Але відповідь виявилася простою і банальною: просто він така людина. І на свою дитину йому начхати, грубо кажучи. Конфлікти, розлучення та переїзд дочки до мене, в село.

На той час я встигла провести на небеса свого чоловіка і жила сама. Іноді було важко, часом легше, але нічого поганого в тому, що дочка з дитиною житимуть у мене, я не бачила. Одне лише не влаштовувало нас обох з дочкою: наші погляди на комфорт були надто різні.

Людина швидко звикає до хорошого і я бачила, що міське життя зробило Іванну м’якшою. І хоч вона сама це заперечувала, я розуміла що вставати о 5-й ранку для неї вже звучало як вирок. Хоча для мене за всі ці роки це стало нормою. Менше треба в телефоні сидіти, заразом і виспишся. Хіба ні?

Ну а останнім часом все стало якимось аж надто дивним. Я маю невелике господарство, та й на землі я теж люблю працювати. Весною, після приїзду доньки, я купила ще й козу. Щоби молоко було, сир ще можна робити для внучки. Дуже корисне придбання для села взагалі.

Але Іванна, замість того, щоб мені подякувати, натякнула, що їй і моїй онуці коза не подобається. Мовляв, смердить вона, мекає багато і взагалі, з нею купа проблем. Я цього взагалі не зрозуміла.

З іншого боку, донька отримує аліменти. Колишній зять не став викручуватися, як це зараз багато хто робить, і вказав свою чесну заробітну плату. І для села, хочу сказати, аліменти виглядали не такими вже й маленькими. Але витрачати їх Іванна не захотіла, почала на щось там відкладати.

Я промовчала, хоча, звичайно, зайві кошти нам би не завадили. А дочка ніби цього не бачила, ніби всі її думки були зайняті чимось іншим.

І скоро я зрозуміла, чим. Точніше, ким. Данило, наш місцевий директор агрофірми. Молодий ще зовсім. Але це не завадило йому почати крутитися біля мого будинку. Потім подруга розповідала мені, що бачила їх, як гуляли разом, під руку. А я в цей час сиділа з онукою, наче інших справ у мене не було.

Ні, не подумайте, я люблю цю дівчинку, але ж у неї є мама, яка зобов’язана стежити за своєю дитиною. До того ж, а що далі? Ну, почнуться у неї з Данею серйозні стосунки і що? Вона його до міста перевезе чи він тут її забезпечуватиме? І так, і так, як не крути – жодних шансів немає, надто вони різні.

Але не це нещодавно мене приголомшило. А розмова з дочкою та пропозиція, яку вона мені зробила. Коротко кажучи, одна її міська подруга розповіла їй, що її мама купила їм з чоловіком квартиру. І не просто коробку, а гарне житло у новобудові. Ось так. І що найцікавіше, я можу вчинити так само, поїхати до неї, за кордон і теж почати там працювати.

За словами тієї подруги, робота не складна й не важка. І навіть мову знати не треба. Хоча в школі я вчила німецьку, але вже зовсім її не пам’ятаю.

І що його робити? Донька прямо каже, що поки вона роститиме дитину і намагатиметься налагодити своє особисте життя, я можу трохи попрацювати та пожити в іншому місці. Для мене це буде відпочинок, бо немає нічого нуднішого за те, як живу я. Більше того, вона навіть дасть грошей мені на квиток до Німеччини, тож нічого платити не потрібно. Сіл ав автобув і поїхала.

А там, натякнула Іванка, я можу якусь частину із зарплати висилати їй з онукою, вона потім поверне, коли налагодить своє життя.

І так, я все чудово розумію. Ну що вдієш, якщо не змогла сама заробити для єдиної доньки на нормальне життя, доведеться в старості почати. Не я перша, не я остання. Але щось усередині мені підказує, що це, мабуть, буде моя помилка. Що нічого хорошого з цього не вийде і буде лише гірше.

І ще я думаю, за Іванкою зараз потрібне око та око. Але ж не можу я все життя бути їй нянькою? Словом, збираю потихеньку речі і виписую в зошит найпотрібніші фрази німецькою. Може, мені і сподобається в іншій країні. Принаймні побачу щось нове. Та й дочці зможу хоч чимось допомогти.

Скажіть свою думку, чи правильне моє рішення?

КІНЕЦЬ.