Маленька Наталка сиділа в куточку і спостерігала за дивною поведінкою дорослих.

Напевно, через свої п’ять років, вона не розуміла, що дорослі ділять майно. Точніше навіть не все майно, а саме бабусині речі.

Сам будинок, в якому жила бабуся, був нікому не потрібен. Його було вирішено виставити на продаж, а отримані гроші поділити.

Але у бабусі, точніше в прабабусі Наталки, було багато цінних речей. У всякому разі, на думку дорослих.

-Галю, прибери но руки від сервізу. Це мій сервіз! – кричала Олена.

-Це ще чого? – Галина стала в позу, перекриваючи доступ до серванту.

-Це ми з Борею його дарували на п’ятдесятиліття! – Олена теж стала в позу.

Сервіз був дуже дорогим.

-Але мати ж вона моя!

– Галина давно поклала око на цей сервіз.

На її думку, він чудово вписувався у її інтер’єр.

-І Бориса теж! Тож заберемо його ми! – рішуче сказала Олена.
Наталка подивилася на двох бабусь і пішла шукати свою. В іншій кімнаті тітка Тетяна і тітка Марина ділили килимок, який бабуся Наталя називала «доріжкою”.

Коли в будинку починалося прибирання, то бабуся Наталя кликала маленьку Наталку і говорила їй.

-Внучко, збери доріжки і віднеси мамі на вулицю, вона їх витрусить.

-Бабусю, я сама можу, я вже велика, – відповідала Наталка.

-Тоді мамі допоможи, – казала бабуся, гладила маленьку Наталку по голові і посміхалася. – Помічниця ти моя.

Ось зараз ці доріжки ділять.

-Таня, віддай. Я їх перша побачила!

-А я давно вже вирішила їх забрати!

-Ага, вирішила. Думаєш я віддам тобі просто такий раритет? Я тебе знаю, ти одразу ж їх продавати побіжиш.

-А ти не побіжиш?

-Побіжу. Я внучка, маю право на спадщину!

-Там, у скрині їх багато, – Наталка не любила коли люди сваряться.

А у бабусі в скрині цих доріжок було багато.

-В якій? – обидві жінки запитали в один голос.

-Ну в тій, що тато зараз вантажить, – відповіла Наталка.

Обидві жінки залишили предмет своєї сварки на підлозі та поспішили на вулицю.

Наталка вийшла надвір. Там на підвищених тонах дід Борис і дід Степан з’ясовували, кому дістанеться бабусин телевізор.

То був великий телевізор. Його купили кілька років тому, коли Наталка була зовсім маленькою.

-Боря, телевізор заберу я. Мені він на дачу потрібен.

-На дачу ти собі сам купиш. А телевізор я заберу. Мені вдома є куди його поставити.

-Та куди тобі його ставити? У тебе ж у власному домі свого кута немає!

-Ось буде телевізор і кут буде! А ти Степане краще йди, своїй дружині допоможи, а то вона, здається, весь мотлох материн зібрала.

-А не твоє діло, що моя дружина з батьківського дому забрала. І на телевізор навіть не претендуй!

Наталка пройшла далі. Бабуся Віра в курнику збирала яйця.

-Наталю, ти прийшла допомогти? – жінка випросталась і посміхнулася. – Ми ввечері з тобою цих курочок до сусідки віднесемо. Нам вони не потрібні, а їй зайвими не будуть.

-Добре.

-Побачиш маму, скажи, що я знайшла кришки від каструль, які вона шукала. Вони в сараї.

-Добре.

Наталя пішла назад у будинок. Мама з татом закінчили завантаження частини речей. Вони повинні були поїхати ввечері, а бабуся Віра поїде, коли цей розділ речей закінчиться.

-Мамо, бабуся сказала, що знайшла твої кришки в сараї.

-Ой як добре. Бо я думала, що не знайдемо. Ти чого така сумна? За бабусею сумуєш?

-Сумую. Мамо, а чому всі сваряться?

-Це важко пояснити. – Марія присіла перед дочкою. – У дорослих це називається “ділити майно”. Люди не можуть домовитися тому й сваряться.

-Мені напевно теж доведеться сваритися, – Наталка сказала це дуже сумно.

-Чому? – здивувалася Марія.

-Ну пам’ятаєш, бабуся казала, що залишить мені свою стару скриньку у спадок і годинник, щоб я знала яка година.

-Точно. Зовсім забула. Скринька! Я обіцяю, тобі не доведеться ні з ким сваритись.

-Спасибі. Я не хочу сваритися.

Усі сиділи за обіднім столом у великій кімнаті. Цей стіл теж забирала мати Наталки, але його завантажити повинні тоді, коли всі пообідають.

-Хранителько серванту, – Віра звернулася до Галини, яка сиділа спиною до сервізу.

-Що? – Галина сиділа насупившись.

Вони так і не поділили «кришталь».

-Подай мамину зламану скриньку і годинник із вази.

-Це ще чого? – обурилася Галина. Навіть те, що Віра старша, її не зупиняло. – Ми ж домовились. Тобі меблі, а нам все інше.

-Ми домовилися. Тільки мама всім говорила, що свою зламану скриньку і годинник Наталці моїй залишить. Вам це не потрібно, а дівчинці пам’ять про прабабусю.

-Галю, віддай, – Борис, який особливо у жіночі поділи майна не ліз і його цікавив тільки телевізор, поважав рішення матері.

Вона завжди казала, що дім – дітям, а скриньку – єдиній правнучці, яку застала.

Та й кому потрібна скринька, яку не можна використовувати. Так, сувенір і щоб пил збирати. А Наталка нехай грається.

-Мать так вирішила, – сказав він.

-Ну добре, – Галина з невдоволеним обличчям обернулася до серванта і дістала скриньку, тільки перш ніж її віддати, добре потрясла, переконавшись, що там нічого немає.

-Галя, ми всі знаємо, що це тільки імітація скриньки. Вона не відкривається. Сувенір. Віддай і не втягуй дитину у ваші розбірки.

-На, – Галя невдоволено простягла скриньку, а потім і годинник віддала.

Після обіду розподіл майна продовжився. Наталя не хотіла сидіти в будинку і дивитись на це все. Вона чекала, поки бабуся віднесе курей до сусідки.

У руках у неї була заповітна скринька. Наталя ні на хвилину не випускала її з рук.

Вже сидячи з батьками в машині, Наталка заспокоїлася, що її скарб залишився у неї.

-Наталю? А де годинник? – Марія була рада, що нарешті вони поїхали.

-У скриньці, – усміхнулася Наталка.

-Зрозуміло, – Марія обійняла доньку і зітхнула. – Значить, забрали десь родичі…

Скринька для Наталі стала недоторканним сувеніром. Вона стояла на самому видному місці і нікому не можна було до неї торкатися.

-Мамо, мамо, дивись що я знайшла, – вже доросла школярка Наталя, покликала маму.

-І що? – Марія зайшла в кімнату.

Наталка сиділа за комп’ютером, а перед нею стояла бабусина скринька.

-Мамо, це антикваріат. Уявляєш? – Наталя показувала на екрані картинку і опис. – Це скринька з таємним механізмом. Ось!

Наталка взяла бабусину скриньку, натиснула на якісь деталі і скринька відкрилася.
-Ого! – Марія глянула всередину і ахнула. – Цього просто не може бути!

Всередині лежали всілякі золоті прикраси.

Марія взяла в руки скриньку і почала перебирати скарби, що там лежали. Там були всі золоті прикраси, які дід дарував бабусі.

-Тепер це сімейна реліквія і ти її хранителька, – сказала Марія і обняла доньку. – А це велика відповідальність бути хранителем сімейних реліквій.

Наталя тільки усміхалася. Вона ще не сказала мамі, які цінні ті картини, які всі родичі вважали копіями.

Головне, щоб ніхто не дізнався. А то сімейні таємниці перестануть бути таємницями і стануть проблемами…