Наприкінці зими Валентина вирішила вимити вікна: сил не було дивитися крізь брудне, запилене скло на вулицю.

День несподівано видався по-весняному теплим, з сонечком, а вуличний термометр показував аж плюс п’ять.

Тільки ось ноги підвели Валентину – незграбно послизнулася вона на підвіконні і опинилася на землі на повірʼї.

Ганнуся, молоденька фельдшерка, оглядаючи її, зітхнула:

– У місто вам треба, Валентино Павлівно.

– Та як же ж, Ганнусю, я поїду? – ахнула Валентина.

– Хазяйство в мене, хата. Як залишити без нагляду?

Ганнуся знизала плечима й порадила:

– Сусідів попросіть, господарство у вас невелике.

Валентині не хотілося в лікарню. Там вона за всі шістдесят із гаком років свого життя була всього два рази – коли дочка народжувала і коли в молодості один раз погульбанила з подружками.

Враження у Валентини залишилися найнеприємніші, але робити нічого.

Треба так треба…

Увечері того ж дня приїхала швидка і забрала Валентину до лікарні. У палаті було порожньо, прохолодно і так сумно, що в неї стрепенулося серце.

Але наступного ранку в палату до Валентини поклали балакучу Любу.

– Я йому й кажу: «Олежику, ти тримай міцніше, ту шафу», а він мені: «Тримаю, не переживай, я ж у тебе сильний», а сам назад позадкував, а тут наша Мурка і шафа з рук і вислизнула, – зі сміхом розповідала Люба, попиваючи лікарняний чай зі шматком чорного хліба, намазаного повидлом. – Тепер тут я.

Валентині подобалася Люба, з нею лікарняні дні проходили наче швидше.

До Люби вечорами приходив чоловік. З винуватим обличчям приносить апельсини, томатний сік і тістечка.

Люба ласунка ще та, за один раз всю коробку з’їдає.

Вони довго базікали у лікарняному коридорі, де раз у раз чувся заливистий Любин сміх і винуватий бас її «силача» Олега.

На третій день нарешті приїхала до Валентини донька,

Настя, привезла змінний одяг, халат потепліше (у палаті прохолодно), фруктів і всіляких дрібниць, які з собою до лікарні Валентина прихопити не здогадалася.

– Як ти, мамо? – запитала Настя, цілуючи матір в щоку і сідаючи на стілець, що стояв біля ліжка. Вона намагалася посміхатися, але виходило погано.

– Нормально, Настуню, майже не турбує нога вже, – відповідала Валентина, вдивляючись у обличчя дочки. – Ви самі як? Як Володя?

При згадці імені чоловіка Настя спохмурніла і нервово смикнула ґудзик халата, накинутого на плечі.

– А що Володя… Неприємності у нього, мамо, – відповіла Настя, дістала з сумочки хустку, акуратно витерла сльози, що набігли, розкрила дзеркальце, глянула, чи не розмазалася туш.

– Що трапилося, доню? – запитала Валентина, але Настя похитала головою і нишком кивнула на Любу, яка сиділа на ліжку, дивлячись в екран телефону.

– Може, вийдемо в коридор? Я допоможу, – запропонувала дочка, не бажаючи, мабуть, говорити при сторонніх.

Валентина сіла на лавку. Настя сіла поруч і, не наважуючись розпочати розмову, кілька хвилин мовчала.

Нарешті вона, дивлячись у підлогу, сказала:

– Мамо, Володя заборгував грошей. Багато грошей у нас таких немає. Вчора до нас приходили, сварилися, сказала, що до кінця місяця треба… Ну ти розумієш…

Настя глянула на матір, мовляв, нічого хорошого ні на неї, ні на чоловіка в цьому випадку не чекає.

– Доню, ну як же ж так? Треба йти, писати заяву… – сказала приголомшена такими звістками Валентина, погладжуючи дочку по плечу.

– Куди йти, мамо?! – вона закрила обличчя долонями і заплакала.

Валентина сиділа мовчки, перебираючи можливі варіанти, але нічого не спадало на думку. Грошей вона ніколи не збирала, та й не було з чого. Хіба що позичити в Андріївни вона, мабуть, не відмовить.

– А скільки треба? – запитала Валентина.

– Десять тисяч, – глухо відповіла Настя, шморгаючи носом, дістала хустку і дзеркальце, пильно розглядаючи обличчя.

– Так це й небагато начебто. Давай я завтра Андріївні зателефоную, га? Вона точно має, я знаю, вони з Михайлом на мотоцикл відкладають.

– Десять тисяч доларів, мамо, доларів, а не гривень, – посміхаючись, сказала Настя. – Звідки у твоєї Андріївни такі гроші…

Валентина, вражена озвученою сумою, понуро опустила плечі і знову мовчала. І справді, звідки? Зроду таких грошей не мали.

Раптом Настя, наче щось згадавши, взяла матір за руку:

– Мамо, а пам’ятаєш каблучку? Бабусину, з рубіном, старовинну? За неї багато дадуть, я дізнавалася. Віддай її мені, там хороша сума буде. Га мамо? Тобі воноа навіщо?

Валентина винувато глянула на дочку і не знала, як сказати.

– Ну так що? – нетерпляче запитала Настя, і Валентина наважилася.

– Так немає її в мене, Настю. Я ж його Ганнусі подарувала. Я минулої зими така слаба була, Настю… Якби не Ганнуся, я б до цього дня і не протрималася б, напевно. Ось я в подяку їй, так би мовити, каблучку й віддала. Якби я знала, то притримала б її…

Настя з подивом глянула на матір.

– Якій ще Ганнусі?

– Ну, лікарці нашій, ти її знаєш. Світла така, живе, за школою.

– А-а-а, це яку чоловік із дитиною залишив? – згадувала Настя розповіді матері, і в голосі її звучало щось неприємне.

Валентині було важко говорити з дочкою. За роки, прожиті з чоловіком, Настя стала якоюсь пихатою, жовчною, всім незадоволеною і вічно кудись поспішаючою жінкою. Міська, одним словом…

– Настуню, навіщо ти так… У житті різне буває. А те, що покинув, воно й на краще – не пара він Ганнусі нашій, гульвіса і зрадник. А син нехай краще без батька, аніж з таким татусем, адже він…

– Гаразд, мамо, мені Ганнуся ваша не цікава, – роздратовано зупинила її Настя. – Ти краще скажи, коли обручку в неї забрати зможеш?

Валентина, вражена словами дочки, мовчала. Настя, бачачи нерішучість матері, сказала:

– Хочеш, я завтра сама до неї з’їжджу, поговорю, поясню, що так, мовляв, і так, така ситуація… Давай?

– Та що ти, Настю, хто ж так робить?! Я ж від щирого серця, за допомогу, а ти кажеш: забрати! Ні, не можу я так, дочко, хіба можна? – сказала Валентина і похитала головою.

– Ясно, – буркнула Настя. – Значить, доведеться квартиру продати. На вулиці житимемо, зате Ганнуся твоя з каблучкою. Чужа дівка дорожча за рідну дочку виявилася… Та вже, мамо, не чекала я від тебе такого… Гаразд, ходімо в палату, холодно тут.

Валентина намагалася заперечити, але Настя не слухала. Удвох вони повернулися назад, і дочка пішла, пообіцявши заїхати через тиждень: раніше не вийде, робота.

Валентина, лягла на ліжко, відчуваючи якусь дивну втому, лягла і довго лежала, подумки перебираючи всіх, у кого можна було б позичити гроші.

Але виходило, що ні багатої рідні, ні заможних знайомих у Валентини не було.

Всю ніч вона не спала, занурена у важкі роздуми, і тільки вранці заснула чуйним, неспокійним сном.

Валентина прокинулася з першими сонячними променями.

Незабаром у палату з підносом, заставленим баночками й коробочками, зайшли Катя – молода медсестра, яку любили усі пацієнти. Усміхнена, привітна й балакуча Катя подобалася і Валентині.

– Добрий ранок! – бадьоро привіталася Катя. – Пігулочки замовляли? А погода яка сьогодні, гляньте! Зовсім весна!

– Доброго ранку, Катрусю, – мляво вітається Валентина.

– А що це ви сьогодні, Валентино Павлівно, така сумна? Спали погано? – цікавиться Катя, розкладаючи пігулки.

– Погано, – зізнається Валентина.

– То, може, я з лікарем поговорю, хай вам випише щось? – пропонує медсестра.

– Ні, Катрусю, не треба. Просто серце у мене не на місці: як там моє господарство, хата моя без мене? – розповідала Валентина. Правду не скажеш: яке діло чужій людині до її проблем?

– Ви потерпіть трохи, через тиждень випишуть, точно кажу.

– Та скоріше б, – усміхнулася Валентина.

– От і чудово! А зараз збирайтеся – поїдемо на обстеження.

– Ну ось і прибули. Доведеться трохи почекати, – сказала Катя. А все-таки, щастить Вам, Валентино Павлівно: в селі живете. Я б ось теж із задоволенням купила будиночок десь у селі, щоб ліс, річка поряд, свіже повітря… Краса! У місті що? Пил, шум, метушня…

Ці Катрусині слова немов вивели Валентину із забуття. Ось воно рішення! Таке просте і ясне, як білий день. І як вона раніше про це не подумала?

Через тиждень Валентину справді виписали.

Валентину із лікарні забирала Настя. На запитання матері про справи відповіла неохоче:

– Погані, мамо, наші справи…

На наступний же ж день після повернення з лікарні Валентина взялася до справи: прибрала в будинку, побілила, попрала все, до блиску вимила підлогу, очистила від снігу доріжки у дворі.

Так кілька днів невтомно працювала вона, не звертаючи уваги на ногу. Потім пішла до сусідського хлопця і розмістила в інтернеті оголошення.

Через кілька днів, рано-вранці, до будинку Валентини під’їхав темно-сірий, забризканий брудом джип, з якого вийшов невисокий, повненький чоловік у шкіряній куртці, що представився Миколою. Він довго оглядав будинок і ділянку, раз у раз схвально киваючи і бурмочучи щось собі під ніс, цікавився як би ненароком:

– А чого продаєте? Переїжджаєте, чи що?

– Переїжджаю, до дочки, у місто, – відповіла Валентина.

– А я ось, навпаки, від сина в село вирішив переїхати. Одружитися він зібрався, – розповідає чоловік. – А молоді окремо мають жити, я так вважаю… А будинок у вас гарний, міцний. Вміли ж раніше будувати, не те що тепер.

Валентина кивнула, але її думки були зайняті іншим:

– Купить, не купить? Мав би вже…

– Скільки хочете? – обернувшись до неї, запитав Микола.

Вона назвала ціну, і, на її подив, він погодився одразу. Валентина обіцяла звільнити будинок до кінця місяця.

Це влаштовало обох, і Микола поїхав, забравши документи на власність і залишивши на столі значний стос купюр.

Валентина повернулася у будинок і довго сиділа, знесилена, біля грубки.

Згадуються їй дні, прожиті в цьому будинку: і щасливі, і не дуже, такі, з яких і складається життя людини.

Від того, що все це не належить більше їй, що в цих стінах житимуть тепер чужі люди, стало Валентині так гірко, що потекли по її щоках непрохані, гарячі сльози…

Заспокоївшись, Валентина дістала з торби старенький кнопковий телефон і подзвонила дочці, але Настя не брала слухавку.

Валентина дзвонила знову і знову, нарешті Настя відповіла, а в голосі її відчувалося невдоволення:

– Мамо, ти чого дзвониш так рано? Ми ще спимо.

– Доню, ти вже вибач, що розбудила. Приїхати зможеш сьогодні? – просить Валентина.

– Щось трапилося?

– Ні, Настю, все гаразд у мене. Просто скучила дуже.

– Скучила вона, а мені в таку далечінь тягтися … Добре, приїду, до вечора чекай, – неохоче погодилася Настя.

Увечері дочка приїхала, і Валентина урочисто вручила їй гроші. Щастя Насті не було меж.

– Ну мамо, ти даєш! Здивувала так здивувала! Ти кредит, чи що, взяла? – примовляла Настя, квапливо перераховуючи купюри.

– Ні, хто мені його дасть? Стара я вже, виплатити не встигну – не стане, – сміялася Валентина. – Будинок я продала, Настуню.

Настя з подивом глянула на матір, і раптом спохмурніла:

– Тобто як продала? А жити ти де збираєшся? Мамо, ти ж знаєш, у нас не варіант. Ми самі в двокімнатній тулимося, була у нас, бачила – не кімнати, а клітки.

– Та ти не хвилюйся, доню, я собі вже місце підшукала. Не пропаду, – поспішала заспокоїти її Валентина і посміхалася, дивлячись на задоволене обличчя Насті. Раділо її материнське серце, для якого не було нічого важливішого на світі, аніж щастя дочки.

…Валентина доживала свої дні у будинку для літніх людей.

Вона ще цілком жвава бабуся, але в останній рік часто буває слаба.

Кажуть – це від туги, адже ніхто з рідних не відвідує літню жінку.

Дочка дзвонить рідко, та й розмови ті тривають не більше кількох хвилин.

Насті ніколи – у них із чоловіком тепер бізнес. А Валентина щодня чекає на її приїзд, сидячи біля вікна, чекає і вірить: ось-ось увійде у ворота її ненаглядна донечка.