Якось я, молодий студент, опинився в дуже скрутному становищі, що буквально не було грошей на їжу.

Треба було повертатися додому поїздом.

Підготувавшись заздалегідь, я налив води з-під крана в порожню пляшку і на гроші, що залишились купив дешеву булочку на ринку.

Їхати треба було шість годин.

Зайнявши верхню полицю, вже за кілька годин я лежав і болісно відчував, що почуття голоду просто нестерпне, адже булочку я з’їв ще на вокзалі.

У вагоні зі мною їхала сімейна пара, яка несподівано вирішила влаштувати собі невеликий бенкет: вони дістали апетитну курочку, яйця варені та різні напої, просто об’їдаючись на очах у мене.

У той момент моє слиновиділення досягло граничного рівня, і я зрозумів, що помирати з голоду буде дуже неприємно.

І тут раптово глава цієї родини звернувся до мене: “Агов, сусід!! Голодний, напевно?

Спускайся, поїж!”.

Я не вірив своїм вухам.

Серйозно? Господи, за що таке щастя?

Я зліз з верхньої полиці та сів за стіл, відчуваючи змішані відчуття подяки, сором’язливості та тривоги.

Однак, як тільки я сів на нижнє місце, глава сімейства зупинив мене і сказав: “Почекай тільки трохи, друже.

Зараз, ми вже закінчуємо, а ти поки розгортай своє”.

Я думав, що ця подорож буде вічною.

КІНЕЦЬ.