До кінця зміни він втомлюється, але він лікар, і цим все сказано… Щоправда, молодий ще, тільки тридцять років, але тут працює вже п’ять років.

-Микола Максимович, тут чоловіка привезли, – повідомила помічниця, яка забігла в кабінет.

– Чоловік – п’ятдесят років. Дуже слабий…

Повернувся Микола після процедур у свій кабінет нескоро… Глянув яка година.

-Вже дві години, як моя зміна закінчилася… – але тут його обличчя осяяла посмішка. – Зате людині допоміг…

Він зібрався і неквапливо подався додому. Вдома, окрім мами, його ніхто не чекає.

Був одружений, але кілька років тому дружина пішла від нього.

Щось у них зовсім життя не склалося і дітей не завели. Чекали, коли дружина інститут закінчить.

Вона за цей час іншого знайшла, «який не працює ночами».

Після розлучення повернувся Микола до матері. Батька в нього ніколи не було. Бути-то він був, принаймні, має бути…

Мати каже, пішов, коли син ще не народився і більше не з’являвся. Чому пішов? Мати нормально і пояснити не може. Чи то з кар’єрою, чи то ще з чимось пов’язано. Тоді дев’яності роки були…

Але думав Микола зовсім про інше:

-Завтра востаннє йду в ніч і у відпустку! Провести її треба цікаво. Поїду до діда. Там недалеко є чудове озеро. Там дядько, двоюрідні брати. Ось із ними на рибалку і поїздимо. Правда, обоє одружені, сімʼї, клопоти… Хоч і трохи молодші за мене…

Вдома його зустріла мати, як завжди незадоволена. Микола пройшов мовчки на кухню і сів вечеряти:

-Головне мовчати! А то знову сварка буде. Її можна зрозуміти. Скоро п’ятдесят і чоловіка немає.

Та ще й син безглуздий, на старість років без онуків залишить.

Терміново треба одружуватися. Машина є. Квартиру обіцяли.

Він поїв і посміхнувся:

-Дякую мамо!

-Я вже давно онуків маю няньчити, а все з тобою тягаюся…

-Мамо, ти в мене ще молода. Будуть у тебе внуки!

-Сину, у тебе дівчина з’явилася? – з якоюсь надією в голосі спитала мати.

-Ну, є одна…

-Синку, якщо ти найближчим часом не одружишся, я не знаю, що буде зі мною.

-Мамо, все буде добре! Головне не переживай.

-Ти тільки й можеш, що людям допомагати, а тобі хто допоможе.

Він пішов у свою кімнату, сварячись на себе, що сказав матері про дівчину. Став згадувати дівчат, з якими знайомий.

Їх було небагато, але на думку чомусь спадала лише коліжанка Наталка.

-Так їй лише двадцять п’ять, працює у нас рік, далеко не красуня. Хоча, двадцять п’ять це не «всього», а «вже». А мені вже самому тридцять. Наталка… Наталка… Рік ми з нею разом працюємо, а вона мене все на ім’я, по батькові кличе. Адже вона мені подобається! Але якщо звертається по батькові, то… То це означає, що я сам нерішучий якийсь…

Він заснув швидко і снилася йому Наталка. Начебто вони з нею у дідуся в гостях, і катаються на човні озером.

Навколо латаття, а Наталка така гарна. Він зупинив човен взяв три латаття і подав дівчині. Її обличчя опинилося так близько, він обійняв її і… Прокинувся…

-Оце сон! Адже я її зовсім не знаю. Цікаво, вона до мене ставиться тільки, як до колеги, чи… Щось я цього «чи» не помічав, хоч ми з нею принаймні раз на тиждень у нічну зміну залишаємося. Щоправда, ці зміни спокійними рідко бувають».

Знову заснув Микола аж тільки під ранок.

Наступного дня ввечері на зміну. Начебто спокійно. От і Наталка зайшла:

-Здрастуйте, Миколо Максимовичу!

-Здрастуй, Наталко! – радісно промовив він.

-У вас сьогодні гарний настрій! – дівчина, схоже, здивувалася.

-А який у мене зазвичай настрій? – тепер, мабуть, здивувався і сам Микола.

-Робочий, серйозний!

-Наталю, ми з тобою вже рік разом працюємо. Що ти все на “ви” мене називаєш.

-А як називати? – очі у дівчини стали круглими.

-Микола і на “ти”.

-Добре, Миколо Максимовичу… Ой! Миколо… Я піду. Гаразд!

-Іди!

Молодий лікар пішов на обхід. Людей у нього на сьогодні було десятеро. Все в них йшло, як і має бути. Цікавив його тільки вчорашній чоловік, якому він робив процедури.

Зайшов, де той лежав. Чоловік одразу розплющив очі:

-Як себе почуваєте. Максиме Павловичу! – запитав Микола.

-Нормально! – на обличчі чоловіка з’явилася подоба посмішки. – Ви мені процедури робили?

-Так.

-Спасибі вам!

-Давайте, я вас подивлюся.

Микола почав оглядати.

-Я чомусь вас старшим уявляв, – чоловік з вдячністю дивився на Миколу.

-Все нормально! Одужуйте! – оголосив Микола і вийшов.
-Миколо, чай питимеш? – в його кабінет зайшла Наталка. – Ми з вами… З тобою завтра у відпустку йдемо.

-Давай чай!

Кілька хвилин чаювали мовчки. Потім Микола запитав:

-Наталю, а де ти відпустку збираєшся проводити?

-Вдома, мабуть! А ти?

-До діда хочу з’їздити. Там озеро, гори, – трохи задумався він і раптом видав: – Наталко, поїхали зі мною, га?!

-Ви… Ти, що таке кажеш.., – зніяковіла дівчина.

-Вибач, здається, я кваплю події! Давай, завтра… Сьогодні ввечері зустрінемося.

-Гаразд! – закивала та головою.

Любов Тимофіївна замислено сиділа за кухонним столом і посміхалася. І було від чого. У її тридцятирічного сина Миколи, нарешті, налагоджується особисте життя:

-От чому доля до мене така не прихильна? Сама тридцять років тому закохалася у хлопця. Спортсмен красень. Тоді я навчалася у сусідньому місті, жила у гуртожитку. Готова була за ним іти, хоч на край світу. Ось тільки тоді він займався чимось недобрим… Зустрілися якось з ним. Він мені грошей дав, дуже багато на ті часи. Вибачився і сказав, що не треба нам більше зустрічатися. І щоб я їхала в інше місто. Потім уже зрозуміла, що поряд з ним завжди була б не в своїй тарілці… Ось після цього він і десь зник…

На його гроші купила квартиру у цьому місті. Через півроку народився син. Назвала його Миколою.

Так сина без батька виховувала. Виріс він розумним та мужнім. Закінчив інститут, став лікарем. Ось тільки з любов’ю і в нього, щось все не ладналося – одружився, розлучився.

І ось нарешті два тижні тому зустрів дівчину, Наталку. Точніше, знав він її давно, вона в нього працює.

Одразу заяву в ЗАГС і подали. І поїхали до діда в гості. Люди після весілля у весільну подорож їдуть, а у них – навпаки. Син каже – після весілля ще кудись поїдемо, відпустка велика.

Ось тільки не спокійно на серці, одружиться син і піде. Йому вже й квартиру з роботи пообіцяли. Залишуся я на старість зовсім одна…

Добре досить сидіти, через дві години син із невісткою повернуться.

Треба їм приготувати щось. Сьогодні субота, завтра неділя, хоч поговорю з невісткою, як слід. Після весілля все вирішимо. Вони пишне не хочуть. Але все одно мої батьки, брат з племінниками, племінників діти. Усі приїдуть тут недалеко кілометрів сто всього. Друзі та подруги молодих. Колеги. Все одно гостей буде багато…

Ось і двері в коридорі відчинилися. Син із невісткою зайшли. Обоє щасливі.

-Тітко Люба, як ми добре відпочили. На човні каталися, латаття збирали. Я раніше ніколи на човні не плавала.

-Я теж любила… Латаття, – задумливо посміхнулася жінка, видно, згадавши про своє кохання.

Син величезні сумки на кухню поніс:

-Діду, гостинців передав. Сказав, щоб я перед весіллям приїхав він ще смаколиків наготує сільських.

Шумно одразу стало в квартирі. Радісно на душі у матері і водночас неспокійно. Адже зовсім одна через кілька тижнів залишиться. Вдень поки на роботі не так обтяжливо буде. А ввечері, що робити?

-Миколо, Наталко, давайте в кімнаті стіл накривайте! Посидимо, розкажіть, що там у них на селі нового.

-Тітка Люба, а ваша кішка біля порога вмивається, – з усмішкою повідомила невістка.

-Значить, хтось у гості прийде! – відповіла хазяйка з кухні. – Хоча наче нікому й приходити…

-Мамо, це теж нести! – кивнув син на ігристе.

-Неси! Спробуємо, що твій дід передав.

Господиня, повернулася, зачепила рукою вилку, що лежала на столі, і та опинилася на підлозі.

-Точно хтось прийде, – пробурчала жінка, піднімаючи вилку з підлоги. – От тільки немає у нас поки що у місті родичів.

Тільки сіли за стіл як пролунав дзвінок домофону:

-Точно гості, – засміявся Микола і побіг у коридор.

-Доброго дня! – пролунав чоловічий голос у слухавці. – Це Микола?

-Так.

-Я – Максим. Ви мені процедури перед вашою відпусткою робили. А я вам навіть не подякував.

-Заходьте! – хлопець натиснув кнопку.

-Хто там? – виглянула з кімнати мати.

-Наш із Наталкою пацієнт. Ми йому перед відпусткою процедури робили. Схоже, у нього все гаразд!

-Пам’ятаю, – підвелася з-за столу і Наталка. – Це той самотній чоловік.

-Чому самотній? – не зрозуміла жінка.

-За два дні після процедур до нього ніхто так і не прийшов.

Пролунав дзвінок у двері. Микола відчинив двері й одразу зрозумів, що у чоловіка все гаразд.

-Доброго дня! – кивнув той жінкам.

-О, Господи Боже! – пролунав голос хазяйки. – Максим!

-Люба?! – здивовано промовив чоловік.

Вони кинулися назустріч один одному. Жінка обняла його і заплакала.

А Микола з Наталею здивовано дивилися на них, ще не розуміючи, що сталося.

Нарешті, крізь сльози, прошепотіла:

-Як ти тут опинився?

-Так… Він, – кивнув на Миколу. – Мені робив процедури.

-Максиме, це твій син Микола…

-Я ваш син? – здивовано промовив сам Микола.

-Ти мій син? – не менш здивовано промовив чоловік.

-Ходімо за стіл! Що ми в коридорі стоїмо? – схаменулась господиня.
-Де ти був? – спитала жінка, коли всі сіли.

-Тоді поїхав на заробітки. В мене іншого вибору не було. П’ятнадцять років був там. Повернувся до нашого міста. Зв’язки деякі залишилися. З’явилося своя справа. Пішла непогано… А потім заслаб…

Він повернувся і з любов’ю подивився на Миколу:

-Ось, син допоміг.

З хвилину чоловік просто задумливо сидів, потім обернувся до своєї колишньої коханої:

-Хотів тебе знайти, Любо. Але стільки часу минуло. Думав, у тебе родина.

-Ось уся моя сім’я, – кивнула вона на сина та невістку. – Ще батьки в селі.

-А ти, як жила, Любо?

-Як ти тоді сказав, поїхала з того міста, купила тут квартиру. Тут і Микола народився. Твої гроші залишалися. Сама пішла працювати. Ось син виріс. Бачиш збирається одружитися.

-Я допоможу з весіллям! Так я винен перед вами, – одразу промовив гість.

-Та ми…, – хотів заперечити Микола.

-Ні, я мушу хоч якось провину перед вами спокутувати.

Тут заграла мелодія на телефоні у Миколи.

-Отакої! – хлопець підвівся і вийшов на кухню.

-Доброго дня, Миколо! – пролунав бадьорий голос у слухавці.

-Здрастуйте!

-Приїдьте прямо зараз до мене в офіс. Квартирку тобі двокімнатну знайшли. Одразу оформимо і можеш зі своєю нареченою переїжджати.

-Дякую! Їдемо!

Він кинувся до кімнати:

-Мамо, нам з Наталкою треба терміново поїхати, – винувато посміхнувся. – Нам квартиру дали.

-Ого! – радісно сказала наречена.

-Вибачте! – звернувся Микола до чоловіка, поки, не наважуючись назвати його батьком.

Молоді поїхали. Максим із Любою довго мовчки дивилися один на одного, потім жінка запитала:

-Залишишся?

-Так, – кивнув той.

-Назавжди?

-Назавжди…