Мама сказала, що більш черствих людей, ніж я та мій чоловік, вона ще в житті не зустрічала. А наша черствість полягала в тому, що ми не дозволили моїм племінникам, яких мама привезла навіть, не спитавши нас, рознести нашу квартиру. І ще ми чомусь відмовилися оплачувати чужим дітям розваги.

У нашій сім’ї поняття “особистий простір” не існувало. Входити в кімнату без стуку, вриватися у ванну, коли хтось там миється, брати без попиту речі – це все було нормальним у мами та сестри. Я ж пішла в батькову породу, зважаючи на все. Тому мене ця безцеремонність з дитинства дратувала. На жаль, батька я майже не пам’ятаю, він рано загинув.

– Ой, фіфа якась, у ванну до неї не заходь. Давай я по дві години чекати буду, поки ти там намиєшся! Чого я там не бачила?

– Та подумаєш, взяла її кофту, велика трагедія. Не з’їсть сестра твою кофту, одягне і поверне.

– Ну випила трохи твого чаю, навіщо так одразу кричати?

– Та що там у твоєму телефоні може бути такого таємного? Тим більше, що ти ховаєш від матері?

Ці діалоги з самого дитинства мене переслідували. Мої обурення нікого не хвилювали, мама та сестра щиро вважали, що я просто істеричка, до того ж ще й жадібна. А мені просто хотілося, щоб вони дотримувалися меж мого особистого простору, не більше. Сама ж я не вдиралася до них у туалет, не брала без попиту речі та не чіпала чуже.

Навіть у гуртожитку, де я жила під час навчання, я мала більше особистого простору, хоча це й дивно. Сусідки принаймні питали, коли хотіли щось взяти.

– Ну так вони ж чужі, звичайно, вони питатимуть. А ми свої, ми сім’я, – трохи здивовано заявляла мама, коли я під час канікул вкотре з нею скандалила на тему особистих кордонів.

Коли я почала на третьому курсі підробляти, мама з сестрою почали вважати ці гроші своїми. Сипалися постійні прохання скинути на телефон, а якщо я була вдома, щось купити. Щоразу звучало “потім віддам”. Але не віддавали. А якщо дотягувалися до гаманця, то могли спокійно без попиту взяти гроші. І знову ця безглузда приказка “ми ж сім’я”.

Згодом я почала просто рідше з’являтися вдома, обмежуючись спілкуванням телефоном. А після навчання взагалі переїхала до Києва. Там я зустріла хлопця, ми почали зустрічатися, а потім одружилися. Весілля гуляти відмовилися, чим засмутили всіх батьків, які мріяли про велику гулянку.

Натомість ми взяли іпотеку і почали обживатися. Платили без надриву, лише обов’язковий платіж, бо треба було ще щось робити ремонт і меблі. Вільних грошей майже не лишалося.

У своє місто їздити не рвалася. Відносини з рідними налагодилися і перейшли у безконфліктну фазу лише тоді, коли між нами пролягли кількасот кілометрів. Скорочувати цю відстань і псувати стосунки знову я не хотіла.

Сестра на той час вже розлучилася, переїхавши назад до мами з двома дітьми. Старшому синові зараз вісім років, молодшому шість. Мама того року вийшла на пенсію та допомагала сестрі з дітьми. Сестра хоч і працювала, але грошей їм не вистачало. Ми з чоловіком періодично допомагали, але самі в такій ситуації, що особливо грошима не розкидуємось.

Місяць тому мама стала наполегливо набиватися до нас у гості. Мовляв, скільки живемо, а вона у гостях у нас ще жодного разу не була, це неправильно. Раніше справи не пускали, а зараз саме те, і онуки вже самостійні, і сама вона на пенсії.

Я тримала оборону, скільки виходило, але в результаті таки прогнулась під маминими проханнями та сказала, що вона може приїхати. Але про племінників навіть мови не йшло, цей момент я б точно запам’ятала. Тому що одна справа, коли до тебе в однокімнатну їде одна людина, а інша справа, коли три, двоє з яких діти.

Але на вокзалі на мене чекала усміхнена мама, а з обох боків від неї стояли онуки.

– Ось, привезла заразом дітям столицю показати. Коли така можливість з’явиться? Ви не гукаєте, а самим їхати дорого.

– Взагалі-то ми на тебе одну чекали…

– Ну, а я ось не одна приїхала. Та чим діти можуть завадити?

Я хотіла відповісти, що всім, але стрималася. Хоча було дике бажання розвернутися та піти, залишивши їх на вокзалі. Так і треба було вчинити, менше нервів витратили б, а поганою я, за підсумком, стала все одно.

Цілих три дні у нас вдома коїлося пекло. З такою мамою та бабусею діти, звичайно ж, навіть у голові не тримали, що бувають чужі речі, і що їх без попиту чіпати не можна. І я, і чоловік навперебій їм казали, щоб вони не чіпали те, поставили це.

– Та вам шкода чи що? Нехай пограють? – обурювалася мама.

А чим пограють? Колекційною моделькою машинки, яку чоловік клеїв чотири місяці? Чи моїм планшетом, який коштує дуже дорого та ще й у кредиті, бо потрібен для роботи? Або проєктором, який також не іграшка?

– Дітям нудно, у вас нічого для них немає.

З чого б у нас щось повинно бути для дітей, якщо їх немає?

Красою міста мама з онуками теж насолоджувалися недовго, тому що гуляти вулицями виявилося прохолодно, а оплачувати їм походи в місця розваг я відмовилася.

– Одна річ, якби ми з тобою вдвох у театр сходили, то й мені було б цікаво. А вести вас усіх кудись власним коштом, щоб діти розважилися, це вже перебір. В мене зайвих грошей немає.

Мама вибухнула проникливою промовою, що ми сім’я, сестрі зараз дуже складно, тому я могла б і порадувати племінників. Мене чомусь ця тирада не зачепила абсолютно.

Проводжати скривджену маму я не поїхала, просто відправивши їх із племінниками на таксі до вокзалу. Мені вже тиждень ніхто не дзвонить і не пише, певне, всі образилися. А ми з чоловіком досі відходимо від стресу, який одержали від такого недовгого перебування гостей у нашому домі.

КІНЕЦЬ.