Коли мій дядько, відомий своїм багатством та ощадливістю, приїхав до нас у гості, я не надала цьому особливого значення.

Ми прийняли його, надавши йому окрему кімнату, а нам із дочкою – іншу. Протягом чотирьох днів ми насолоджувалися прогулянками, кавою та покупками.

Я витрачала скромно, а дочка платила сама. Дядько, проте, балував нас дорогими стравами, але жодного разу не запропонував своєї фінансової допомоги.

Його байдужість до мого стану матері-одиначки з обмеженими засобами була очевидна.

“Приготувалa щось смачненьке цього разу?” – питав він за кожною вечерею, здавалося, не звертаючи уваги на фінансову напругу, яку викликала його присутність.

Незважаючи на те, що він міг дозволити собі розкішні страви на виніс, він вважав за краще харчуватися за наш рахунок.

Після його перебування ми відвідали мою тітку, яка щедро дала нам 500 гривень – значну для нас суму.

Купуючи продукти першої необхідності, я все ще наївно сподівалася, що мій багатий дядько відповість мені взаємністю, особливо з огляду на його фінансове становище: все-таки він має багатомільйонну квартиру в центрі Москви.

На касі він купив тільки сік та печиво – дрібницю для людини з його статком.

Мені було боляче бачити таку нерівність: його нездатність насолоджуватися своїм багатством і нашу боротьбу з нестачею.

Його візит залишив гіркий присмак – я зрозуміла, наскільки по-різному ми живемо і що його присутність у нашому скромному будинку не принесла користі.

Я вирішила, що якщо він ще раз відвідає Україну, то повинен зупинитися в готелі. Я не могла винести такої зневаги у власному будинку.

КІНЕЦЬ.