Тільки-но Микола відчинив двері квартиру своїм ключем, як одразу ж почув незнайомий жіночий голос, що долинав з кухні. Цей голос щось захоплено розповідав, а інший голос – його дочки – радісно сміявся.

Микола швидко зняв верхній одяг, перевдягнув взуття, поспішив на ці голоси, і… здивовано застиг.

За столом сиділо двоє – його двадцятирічна дочка Настя, і – навпроти неї – жінка, яка видалася Миколі знайомою. Колись, давним-давно, ще дитиною, вона жила у сусідньому дворі. Але дивовижним було не це. На столі перед цією різновіковою парочкою стояла відкрита і вже наполовину порожня пляшка ігристого, легка закуска, і зараз вони тримали в руках підняті склянки, готові випити.

– О, мій тато прийшов! – вигукнула радісно дочка.

– Здрастуйте, – тверезо кивнула господареві гостя, і повільно опустила склянку на стіл.

– Тату, скоріше приєднуйся до нас! – продовжувала радіти дочка.

– Але спочатку – познайомся з цією жінкою. Це тітка Таня, моя друга мама.

– Що? – Спочатку у Миколи від подиву витяглося обличчя, потім він невдоволено скривився.

– Яка ще друга мама? Ти що говориш? І взагалі…

– Він суворо подивився на гостю.

– Що тут відбувається?

– Тату, заспокойся! – Дочка, замість того, щоб захвилюватися від суворого тону батька, чомусь засміялася. – І не дивися на мою рятівницю таким осудним поглядом. Коли ти все дізнаєшся, ти сам на радощах приєднаєшся до нашого святкування!

– Що означає – рятівницю? – ніяк не міг збагнути батько.

– Ви, справді, заспокойтесь… – винувато посміхнулася йому жінка.

– Я зараз піду. – Вона перевела погляд на Настю. – Настя, твій тато має рацію, я не повинна була підтримати твою ідею, влаштувати застілля. Це виглядає дуже погано.

– Ви що?! – вигукнула обурено дочка. – Чому це недобре? Я вже доросла! І до того ж сьогодні нам з вами можна все! Куди ви зібралися? Тату! Як тобі не соромно? Тітка Таня сьогодні мене врятувала! Дивись!

– Настя квапливо схопилася з стільця, тут же охнула, скривилася, і погладила по коліні рукою. Тільки зараз Микола побачив, що в дочки на нозі накладено гіпс. – Бачиш? Завтра купиш мені милиці, гаразд?

– Які милиці? – захвилювався батько.

– Що в тебе з ногою?

– Це, татку, результат зими. Я сьогодні спокійно йшла тротуаром, а на мене – ні з того ні з сього – зверху полетіла купа снігу. З даху, уявляєш? І якби не тітка Таня, невідомо, що сталося б. Але ж вона як вигукне!

– Настя знову засміялася.

– І як відштовхне мене ззаду! Я опинилася в кучугурі, а ця крижина – прямо на це місце, де я стояла! Мені тільки по нозі потрапило. – Микола навіть за бік схопився від такої новини. А дочка продовжувала розповідати.

– А тітка Таня почала допомагати мені. Уявляєш? Вона собі весь манікюр зіпсувала! Адже й і їй могло дістатися. Коли вона мене рятувала. Як вона встигла відреагувати?

– Ну, годі, Настя, вистачить… – винувато посміхнулася жінка.

– Побачила та зреагувала… Нічого особливого…

– Як це нічого особливого?! – обурено вигукнула дівчина.

– А потім вона викликала швидку. І поїхала зі мною. І допомогла мені звідти доїхати додому. Так, що татку, у мене тепер є другий день народження. І народила мене сьогодні, виходить, ось ця чудова жінка! Розумієш? Вона – моя друга – випадкова мама.

– Випадкова мама… – засміялася жінка. – Оригінально… Я ще ніколи такого не чула.

– Ну, якщо це все правда…

– Микола тільки зараз полегшено видихнув. – Ви мене, Тетяно, вибачте, заради Бога.

– Настя права, я тепер у величезному боргу перед вами… Мені прямо, важко уявити…

– Ой, припиніть, – легковажно відмахнулась жінка.

– Все вийшло само собою. Спрацював інстинкт. Звичайний материнський інстинкт. Дитина в біді, отже, треба її рятувати. У мене ж самої є донька. Тільки вона старша від Насті.

– Тату, годі стояти! – вигукнула раптом на батька Настя! – Сідай з нами, і наповни келих моїй рятівниці. До речі, мого тата звуть Миколою, – представила вона.

– Дуже приємно, – усміхнувся жінка.

– І мені приємно… – сказав господар, і, нарешті, сів на вільний стілець. Потім задумливо додав: – Дивно все-таки все це.

– Що дивно? – Запитала гостя

– Дивно, що ви зараз сидите тут, на моїй кухні. І дивно, що ми з вами познайомилися таким чином. Адже я вас давно знаю.

– Ви? – Таня уважно подивилася на нього.

– А звідки ви могли мене знати?

– Ви жили у сусідньому дворі. В дитинстві. Правда? Адже я не переплутав?

– Так, я жила тут поряд? Але вас зовсім не пам’ятаю.

– Зате я вас добре пам’ятаю. Ви були такою дивовижною дівчинкою, з такою гарною, легкою ходою.

– Так? – Здивувалася дочка, і радісно посміхнулася. – Ну, тоді я підніму келих за гарну ходу моєї випадкової мами! – І вона, випила вміст свого келиха.

Батько стурбовано глянув на неї, потім знову глянув на Тетяну, і продовжив згадувати.

– На подвір’ї ви з’являлися тільки коли вирушали до школи, і обов’язково з мамою за ручку. І поверталися додому завжди пізно. На подвір’я ви не виходили гуляти взагалі, навіть у вихідні дні. Але все одно, у вас були закохані всі хлопчики нашої округи.

– Так? – Тетяна засміялася.

– Я, слово честі, про це не знала.

– Як цікаво! – засміялася і Настя.

– Тату, а ти теж був закоханий у цю дівчинку?

– А як же? – весело кивнув він.

– Усі хлопчаки проводжали її захопленими очима, і мріяли поговорити з цією загадковою, як нам здавалося, дівчинкою. Але, на жаль… З нею завжди була поряд її мама.

– Так, – знову засміялася жінка.

– Адже я зі школи відразу вирушала до спортивної зали, займатися гімнастикою. Мама мріяла, що я стану олімпійською чемпіонкою. Але… Як це часто буває, з ногою трапилася біда…

– І у вас був гіпс? – Вигукнула Настя.

– Ну так. І все. На цьому карʼєра гімнастки закінчилася – і… Мамина мрія відразу охолонула, і я відразу перетворилася на звичайну дівчину. Яка закінчила школу і одразу вискочила заміж.

– Так, я це пам’ятаю. Як же деякі хлопці заздрили вашому чоловікові?

– І ти теж заздрив, так, тату? – хитро запитала дочка.

– Багато знатимеш, швидко постарієш! – віджартувався Микола. – А потім ви кудись зникли.

– Ну, так… Тепер я живу на іншому кінці міста.

– Все з тим самим чоловіком? – Запитав Настя.

– Ні, – відповіла жінка. – Тепер я зовсім вільна.

– Треба ж? – Зраділа Настя. – І мій тато теж зовсім вільний. Ось чудово!

Микола з Танею з подивом подивилися на неї, але вона ще веселіше засміялася.

– А що тут такого? Тітка Таня ви не подумайте нічого поганого, тато з мамою давно вже розійшлися. Моя матуся знову вийшла заміж, а я переїхала до батька. – весело сказала Настя.

– І взагалі, дивно все це, ви не бачите? Живуть люди поряд, живуть, хтось не помічає один одного, інші, навпаки, таємно закохані. А потім, раптом – злітає з даху брила льоду, і несподівано знайомить їх. Це не просто так. Так…

– Вона раптом тяжко зітхнула, підняла келех і хотіла знову осушити. Але відразу дві руки – батька та Тетяни – спіймали її келих.

– Тобі досить, дівчинко, – ласкаво сказала Тетяна, і поставила її келих на стіл.

– Досить. Ти вже досить розслабилася.

– Так? – Здивувалася Настя, потім кивнула, погоджуючись.

– Ну добре. Ось тільки я не зрозумію, мені, щоб познайомитися з яким-небудь хлопцем, теж, доведеться когось рятувати? Га? Любі дорослі?

– Так… – стурбовано протягнув Микола.

– Моя дівчинка, схоже, вперше у житті перебрала. – І одразу почала говорити нісенітниці…

– Господи, – стурбовано зітхнула Тетяна.

– Це я у всьому винна. Думала, що вона так швидше зніме стрес.

– Ви ні в чому не винні, – залепетала Настя. –. І взагалі, це я вас вмовила посидіти зі мною. А тепер не знаю, як мені дійти до ліжка… У мене ж гіпс. Тату, тітко Таня, проведіть мене, будь ласка, мені треба прилягти…

Батько з гостею підхопили її під руки, повели до кімнати і поклали на ліжко.

Настя відразу заплющила очі і засопіла.

– Все, мені час, – збиралася Тетяна.

– Ви вибачте мені, Миколо, що так все вийшло.

– Не кажіть так! – вигукнув він схвильовано.

– Через місяць у Насті ювілей їй виповниться двадцять років, і ви просто повинні бути у нас. Я запрошую вас. А зараз я завезу вас додому.

– Вона хотіла відмовитися, але він благаючим голосом додав: – І будь ласка, не відмовляйте мені. Я повинен хоч щось зробити для вас хорошого.

– Добре, – кивнула вона.

– Тоді – поїхали…

КІНЕЦЬ.