Після того як чоловік покинув нас із сином, я стала дуже критично ставитися до інших чоловіків однолітків. Навіть не знаю чому. Але нічого з собою вдіяти я не могла. Адже мені тоді було лише 36 років. Ще, можна сказати, навіть не особливо зріла. Вважалася молодою.

Але раптово — як рукою зняло. Сама думка про те, щоб знайти собі когось іншого, викликала в мене злість. І при цьому свого колишнього чоловіка я просто зненавиділа. Мабуть, були проблеми із психікою.

Антонові тоді було 10 років. Маленький хлопчик, а вже мав бачити мої істерики та сльози. Адже розлучення виявилося для мене сильним ударом: я до цього ніде не працювала, всім забезпечував чоловік. Займалася побутом, у затишку та спокої, поки він виконував свій обов’язок як здобувач.

Але рано чи пізно… Все пішло не так. Це добре, що у нас квартира лишилася. Без неї ми б, мабуть, на паперть пішли. Іншого варіанту на той час я не уявляю.

Наступні 7 років були важкими. Доводилося брати підробітки: на повний робочий день я піти не могла через дитину. Мама з татом мені допомагали, адже я теж у них єдина дочка. Ось тільки вони свого часу не розлучилися і змогли заробити грошей своїм розумом.

Тому час від часу приходили, приносили якісь продукти, навіть одяг. Не те щоб я скаржуся, але самі можете уявити, як я тоді почувала себе. Хоч і до чоловіків мене не тягнуло, але нормально виглядати хочеться завжди. Ну та й добре.

Рік у рік нічого не змінювалося, син ріс, а я намагалася зробити так, щоб у нас все було відносно нормально. Але потім я просто не витримала і вирішила поїхати. Закордон, щось заробити.

Насправді навіть не знаю, можливо, просто хотіла втекти від того життя. Але навіть якщо так — терпець мій, значить, закінчувався. Антон уже підріс, ми з ним поговорили, і він сказав, що не проти. Дідусь із бабусею підсоблять, якщо що, а взагалі, він уже дорослий. Так що я у свої 40 з лишком років могла сміливо їхати куди мені заманеться.

Власне, так я й зробила. Позичила у тата грошей і поїхала. Розраховувала, що весь цей захід триватиме, ну максимум, 2 роки. Не більше. Що змінилося б для мене, якби я дізналася, що пробуду в Італії близько 8 років? Складно сказати. Це великий час. І все ж так і сталося. Хоча тепер я про це шкодую, але з інших причин, про які зараз спробую розповісти.

Так от, незважаючи на численні застереження від подруг і батьків, про те, що в іншій країні всім начхати, холодно тобі чи голодно, Італія зустріла мене досить привітно. Спершу я влаштувалася на посаду офіціантки, кілька разів на день могла підмінити мийницю тарілок.

Так, не скажу, щоби було легко. Особливо у випадку з тарілками. Але наше кафе було зовсім невеликим, клієнтів приходило мало і стояти цілий день на ногах без відпочинку не доводилося. Крім того, це був добрий район, де було прийнято залишати приємні чайові. Якщо, звичайно, персонал справно робив свою роботу.

Мною було куплено навіть не словничок, а розмовник, з якого я намагалася запам’ятати лише ті фрази, які мені могли допомогти на практиці. Решта — вже по ходу справи можна вивчити від носіїв мови. Загалом зі спілкуванням у мене проблем не було. Якщо начальник чи хтось із клієнтів приходив і довго, активно розмахуючи руками, зачитували мені якусь промову, я просто посміхалася і намагалася бути милою. І у 99% випадків проблема на цьому зникала. Ну, що я можу сказати, пощастило.

А потім я познайомилася з чоловіком, від якого у мене всередині знову спалахнули якісь почуття. Востаннє таке було лише з моїм колишнім чоловіком. Досить швидко у нас закрутився роман, і ми навіть стали разом жити. Це був незвичайний союз, треба зізнатися. Хоч ми обидва працювали, ми справді були щасливі. Майже щовечора гуляли нічним містом, їли, танцювали, сміялися. Кращого часу у моєму житті просто не знайти.

Я так поринула в нову для себе стихію, що навіть не помітила, як минуло 5 років. Для мене це була одна мить. Але треба було їхати додому: Антон уже став зовсім дорослим і думав одружитися. У мене таких думок не було, незважаючи на досить тривалі стосунки. Але побувати на святі сина хотілося.

Тож я зробила перерву на місяць і поїхала на батьківщину. Там я познайомилася з невісткою, помилувалася красенем сином, відвідала батьків. Все було чудово.

Тільки одне мені не сподобалося. Син був якимсь чужим, відстороненим. Я хотіла його спитати, але через всю метушні і приплив ностальгії, зовсім не хотілося йти кудись у негатив.

І тепер, через 3 роки, наші проблеми із сином стали як ніколи актуальними. Так, я розійшлася зі своїм кавалером через особистий конфлікт. Приїхала додому. І зрозуміла, що всі ці роки я займалася зовсім не тим: не відкладала грошей, не купувала нерухомість, нічого. Навіть, по суті, татові борг не віддала. Надсилала там якісь копійки, але нічого серйозного.

А тепер я зрозуміла, що мій син зробив весілля за свої гроші. Хіба трохи доклали батьки невістки. З іншого боку, мої подарунки, привезені із закордону, йому зовсім не сподобалися.

Мама з татом у мене вже зовсім старенькі і не в змозі мені допомогти. А від Антона ніякого зворотного зв’язку, живе на орендованій квартирі з дружиною і зовсім не кличе в гості. Так, я помилилася, оступилася. Трохи по-дитячому прийняла своє життя вдалині від дому. І що, я ж звичайна жінка, звичайна людина?!

Але все ж таки вважаю, що син міг би бути зі мною більш делікатним, я ж його мама. Чому ми не спілкуємось, невже через те, що я ніяк не допомагала йому грошима? Адже він сам сказав мені перед поїздкою, що вже дорослий і це точно пам’ятаю. Невже чоловіки бувають настільки злопам’ятні? Особливо з огляду на те, що йдеться про найсвятіше — про матір?!

КІНЕЦЬ.