Я вже давно немолодий чоловік, на жаль, а на старості років закохався. Сам не думав ніколи, що й таке буває.

Зараз мені просто навіть і порадитися зовсім ні з ким, справа особиста і непроста для мене, тому прошу у вас, панове, якихось порад, зауважень або навіть засуджень, якщо завгодно.

І все ж, для мене важливіше за все будуть об’єктивні коментарі, якщо хто зрозуміє мої почуття і не буде засуджувати мене чи докоряти у чомусь.

Імена я називати не буду, вже вибачте мене за це, своє географічне розташування – теж, зі зрозумілих для всіх причин, а ось суть опишу ту, яка вона є насправді. Моє життя складається зараз досить непросто.

Справа в тому, що живемо ми зі своєю дружиною разом трохи більше 30 років. Мені 60, дружині 57, є син, він сімейний, живе від нас далеко.

Коли наш син одружився і поїхав 5 років тому, ми з дружиною відчули душевну порожнечу. Але це нас не зблизило, а навпаки роз’єднало. Таке враження, що тільки дитина нас зближувала, більше нічого, просто пустка на душі і в неї, і в мене, на жаль.

Я своїй дружині пропонував – давай продамо свою квартиру, поїдемо в село, купимо будинок, там чисте повітря, поміняємо життя. Але вона міська, їй це не цікаво. Зате вона не проти була, щоб ми купили дачу для літа. Так і зробили в тому році навесні.

Тільки ось літо, проведене на дачі, у моєї дружини не викликала захоплення ніякого, на жаль. Копати, садити, солити огірки на зиму, виявилося їй не до душі. Для неї було головне, щоб в будиночку був телевізор для серіалів і жіночих ток-шоу.

Моя дружина мені прямо так і сказала: кожному своє, це все не для мене, навіть і не натякай ні на що.

Я весь цей час порався сам в городі, а дружина просиділа майже все літо перед екраном телевізора.

Якщо я просив у неї щось мені допомогти, у неї раптом «включалися» хвороби. Я помітив – з виходом на пенсію вона стала скаржитися на неіснуючі недуги, і саме тоді, коли їй це вигідно. Але варто мені тільки звільнити її від обов’язків, вона відразу ніби на світ народжується.

Я намагався зрозуміти її, просто пропонував дружині повернутися на роботу – не хоче. Взагалі, сумно зовсім з нею стало, навіть поговорити нема про що з нею.

А останнім часом у нас взагалі відносини геть зіпсувалися. Мене тягнуло назад на дачу, вона і чути про неї не хотіла. Сказала, що я там сам можу жити, а їй не подобається ні грубка, ні дерев’яний будинок.

Загалом, дружина з легкістю мене відпустила, навіть рада була, що мене не буде, прямо так і сказала, що їй байдуже, вона й сама може жити без мене.

Людина, з якою я прожив разом більшу частину життя, відразу сказала мені: «Їдь хоч на всю зиму, і сама справлюся без тебе!»

Мені прикро стало, якщо чесно. Вона обіцяла іноді приїжджати, але жодного разу не приїхала. Іноді друзі тільки до мене навідувалися. Їхав назад я за 80 км, але ніч в квартирі пересплю, і тягне назад. І не тільки через дачу.

Вийшло так, що покохав я в селі самотню жінку, свою сусідку. Їй трохи за 50 років, добра, весела та красива, хороша людина вона. Спочатку вона від мене відмовлялася, мовляв, «одруженими чоловіками не цікавлюся».

Я її до себе часто запрошував «на чай», але вона прийде, прибере, смачненьке з собою що-небудь принесе і йде.

А якось я чекав в гості дружину, сам все наготував, а вона ввечері дзвонить, і як завжди говорить, що їй недобре і не приїхала, замість неї прийшла сусідка, та й залишилася поряд зі мною. Ось з цього дня і почався у нас роман.

Додому я так і не повернувся, заїжджаю тільки разів зо два-три на місяць, дружині кажу, що саджу щось на городі, хоча в загальному і наче правду кажу.

З моєю сусідкою ховаємося як можемо, начебто поки чуток по селу немає, але вже поглядають на мене скоса. Або мені так здається?!

Багато хто знає, що я одружений, багато хто знайомий з моєю дружиною, коли та в магазин ходила. Але я хотів би не зважати на всі ці заборони, розлучитися з дружиною і одружитися на сусідці. Я про це їй ще не говорив, вона б зраділа, але тримає мене одне – а що скажуть люди про мене.

Як я вже і говорив – приїжджають до мене друзі, вони наші спільні з дружиною, боюся, що вони встануть на її сторону, відмовляться від мене. Сумно за саму сусідку, адже її тутешні бабусі засмучуватимуть щодня своїми плітками, мовляв – розлучниця, а вона тримає марку перед усіма.

Якщо вже щиро говорити, то мені вже й трохи шкода свою дружину, адже ці всі процедури з розлученням мало приємні, але зате я точно залишу їй всю квартиру.

Я думаю, що наше розлучення вона легко сприйме. Не знаю, як до всього цього поставиться син, хоч він нами зараз зовсім не цікавиться, лише телефонує рідко.

І все ж – стоїть якийсь страх нового життя, щось не пускає мене, не дає зробити вибір правильний. Що мені робити? Адже фактично життя у мене тільки починається, хоча я вже немолодий!

Дуже важко зробити правильний вибір.

КІНЕЦЬ.