Галина весь день поралася на кухні, бо ж чекала в гості внуків. Вони у неї студенти, то ж чогось смачненького поїсти завжди охочі. В суботу прокинулася раненько, щоб зварити свіженької картоплі. Внуки від сина і доньки майже ровесники: Галинка і Ромчик, Маринка і Миколка. То ж в хаті радість велика, коли вони навідуються до бабусі з дідусем.

Зранку холодно, Микола порає худобу, і сніг під його чобітьми рипить на все подвір’я. Стежкою, яку звечора прокидали внуки від літньої кухні до хвіртки в садку, Галина виходить на вулицю. Стара розлога абрикоса, струнка слива і молоді вишеньки однаково цвітуть білим інеєм. Вулиця теж біла, і постать жінки, що йде від автобусної зупинки, чітко вирізьблюється на тлі снігу. То, певно, чиясь гостя…

Галина відразу впізнала жінку.

Це — Ольга, перша дружина її Миколи. Виринають із пам’яті глибокі сніги післявоєнного дитинства. Галинка навчається в другу зміну, до школи їй ходити далеченько. Поки добереться — холод наскрізь пройме тіло під суконним татовим піджаком і сірою вовняною хусткою, запнутою одним кінцем.

Дівчинка заходить до класу з густим морозним рум’янцем на смаглявих щоках. А там галасливо збирається додому перша зміна — учні шостого «Б». Галинка підходить до своєї парти, за якою до обіду сидить шестикласниця з іншого кутка селища. Звати її Оля, вона носить красиві сукенки і барвисті хустки, через те, мабуть, така гордовита

Галинка — відмінниця, але тиха й сором’язлива, і чомусь завжди губиться перед цією дівчинкою. Хоча що там їх пов’язує? Одна встає з-за парти, друга сідає на її місце.

Вдруге доля звела дівчат, коли їм було по 19. Галина тоді дізналася, що Микола Артюшенко, білявий, із добрими синіми очима Микола, який так їй подобається, одружується з тією самою Ольгою…

Гуляла на весіллі у Валі — сусідки, котра виходила заміж за молодого вчителя, а туди приїхали на мопеді Микола з Ольгою. Вона — у квітчастій сукні, з «газовою» косинкою на шиї, сміялася-заливалася. А Микола був чомусь невеселий і розгублений.

— У них весілля наступної неділі, — повідомила Валя, не відаючи, яку болючу новину повідомила Галині.

Тяжко пережила дівчина ту «наступну неділю», а коли лягла спати, то наснилося їй Миколине весілля. Немовби пройшли молоді та гості через подвір’я автошколи, і залишилася після них у видолинку одна пара поношених черевичків. А вона, Галя, взула ті черевички, дивуючись, що вони саме до міри, та й пішла в них…

Ранньої весни у Миколи та Ольги народився син. Почувши про те, Галина вирішила поїхати з рідного селища назавжди. Її давно кликав до себе дідусь Єгор Миколайович — найосвіченіший чоловік з усіх, кого вона знала. Мама ж не відпускала так далеко — дідусь жив у доньки аж на Кавказі. Однак тепер дівчина наполягла на своєму і вирушила в дорогу.

Про ту поїздку залишились у згадці задушевні розмови з дідусем, котрий зрадів їй неймовірно. Дівчина зачудовано споглядала кавказьку екзотику, та оселитися там назавжди не змогла. Повернулася додому, коли цвіт із їхніх яблунь майже осипався. Мама в старенькій ситцевій кофтині та темній спідниці з білими «зорями» від крейди саме білила зсередини хату — кімнати були наповнені свіжим крейдяним духом, і Галя подумала, що так пахне щастя…

Влаштувалася на роботу в районний кондитерський цех. Одного разу котрась із дівчат їхньої зміни обмовилась, що Микола Артюшенко розлучився з дружиною, бо в тієї, мовляв, роман із місцевим футболістом зав’язався. І що Миколу від роботи послали вчитися до Харкова — на курси підвищення кваліфікації. Галина тоді подумала: навряд чи повернеться він додому, стріне якусь містянку та й залишиться.

І знову настало літо. Якось у неділю Галя вимила своє довге каштанове волосся і всілася проти сонця. Поруч на лавці гомоніли мама із сусідками.

Раптом на ґрунтову дорогу, що тяглася між порослим цупким деревієм вигоном і соняшниковим полем, вискочив із-за повороту мопедист. То був Микола Артюшенко. Порівнявшись із їхнім двором, він зменшив швидкість і, вітаючись, кивнув головою. Жінки й собі закивали у відповідь, впізнаючи, чий же то хлопець. А Галя раптом відчула, що серце закалатало так радісно, так заспівало, мов жайвір у весняному небі. «Це ж Микола!» — тільки й подумала вона, коли від ярка знову почулося характерне торохкотіння мопеда…

— Я чому тоді повернувся? — любив потім розповідати Микола. — Бо у Крайчиних вискочило порося, і треба було допомогти його впіймати. А поки ловив — пригадав, що в одному з дворів бачив гарну дівчину!

Вони одружилися на початку осені й відразу ж почали зводити власний будинок. У ньому народилися їхні діти й жила до глибокої старості мама Галини. У тому будинку мінялися меблі, марки телевізорів, гардини й скатерті, але незмінними залишалися затишок і кохання. Обоє ж старалися, щоб саме так і було.

Ольга ж давно розійшлася зі своїм футболістом і, забравши сина Славика, виїхала до Полтави. Микола допомагав синові матеріально, зустрічався з ним, коли той літував в Ольжиної матері, проте дружніх стосунків між ними не склалось.

І дуже всі здивувалися, коли Славик після служби в армії приїхав жити до бабусі. Гадали, покрутиться трохи та й назад, у місто. А він через кілька років одруживсь і став будуватися. Отоді Галя й сказала: «Треба й нам, Колю, прилучатися до будівництва, бо то твій син». Щиро так сказала, без жодного позерства, і Микола наступного ж дня пішов до ощадбанку знімати гроші…

Тільки-но молоді з двома своїми малюками оселилися в новому домі, Славик сильно занедужав. Рятували його в обласному центрі, Галина всю ніч просиділа біля молодого чоловіка в палаті, бо Ольга добралася сюди лише наступного дня. Тоді жінки вперше в житті обнялися й заплакали — від радості, що Славик залишився живий.

А тут, на запушеній інеєм вулиці, вони говорять про… кохання. «Знаю, Галю, що ти щаслива жінка, — каже Ольга, — але я щаслива теж. Мене мій третій чоловік так любить! Прийду з роботи, а вечеря вже готова, і квіти у вазі стоять. Чай і той ложечкою розмішає…»

Ніхто б і не повірив, що дві дружини одного чоловіка можуть отак мирно дружити, ще й в гості одна до одної ходити. Галина дивиться на першу дружину свого чоловіка й думає, що все в житті повторюється: у Ольги на голові — дорога барвиста шаль, а вона знову в сіренькому, домашньому. Головне, що обоє щасливі!

«Вибачай, Олько, та в мене ж картопля на вогні!». Вони квапливо обнімаються й знову розходяться: Ольга — в гості до сина, а Галина — до свого двору, де Микола несе з літньої кухні до хати каструлю з паруючою картоплею.

Життя прожити – не поле перейти. І добре, якщо це вдається зробити без образ і з великою любов’ю один до одного…

КІНЕЦЬ.