Ні з ким мама не порадилася, ні в кого не поцікавилася, а чи нам це потрібно? Вона ухвалила рішення і поставила нас перед фактом.

Тепер ми ще й залишилися винними, хоча в її рішенні взагалі не брали участі. Самі були приголомшені, коли вона прийшла з такою “благою” звісткою.

Я зараз у декреті, працює один чоловік. Ми, звичайно, не голодуємо, але все одно живемо дуже соромно, бо ще й іпотеку платимо.

Я розраховувала, що іпотеку ми візьмемо, знизимо платіж до якихось розумних для декрету розмірів, а потім вже думатимемо про продовження роду, але ситуація повернулася інакше.

Були проблеми зі здоров’ям, лікар поставив діагноз і попередив, що якщо ми хочемо дітей, то з цим краще не зволікати, потім шанс не завагітніти буде дуже високим.

Ми з чоловіком подумали, дійшли висновку, що треба народжувати, доки така можливість є. Не хочеться проходити всі кола пекла, щоб мати потомство.

Завагітніла я за чотири місяці. Вагітність проходила штатно, грошей нам вистачало, але ми розуміли, що під час декрету доведеться затягнути паски.

Відкласти щось не було можливості, гроші йшли на іпотеку та на покупку всього необхідного для малюка. Економили, як могли, але підготувати подушку безпеки було нема з чого.

Народила, почали думати, як жити. Можна було б вкласти маткапітал, але були певні проблеми. До того ж кардинально проблему це не вирішило б.

Від батьків допомоги особливо не було, вони самі жили лише на зарплату, тож на допомогу ми й не розраховували та й не просили.

Якось просто з мамою говорили, я їй поплакалася, що з грішми зараз туго. І сказала, що було б простіше, якби я могла вийти на роботу. Але дитині в садок ще не скоро.

Мама нічого мені тоді не сказала, та я й не потребувала її слів, просто вимовилася про те, що на душі накипіло. Поговорили та забули, як кажуть.

Я вже не пам’ятала про ту розмову, коли мама прийшла в гості і приголомшила нас. Вона заявила, що звільнилася з роботи, тепер сидітиме з онукою, а я можу виходити на роботу.

Мама ще не на пенсії, тому одразу ж виникло закономірне питання, а на що вона планує жити, вкотре звільнилася.

– То ви мені платитимете і будете. Ну, за те, що я з дитиною сиджу, – впевнено заявила мама. А потім ще й назвала суму, яку вона планує отримувати від нас.

Мама вирішила не скромничати. Вона озвучила суму, яка лише трохи нижча, ніж зарплата, яку я отримуватиму, коли вийду на роботу.

І який же тоді сенс мені виходити на роботу, якщо майже всю зарплату я витрачатиму на маму? Просто провітритися сходити, від декрету відпочити?

– Все одно якісь гроші залишатимуться. Не у вашому випадку відмовлятися від будь-якої копійки! – обурилася мама, коли я їй розписала ситуацію.

Нехай нічого залишатиметься, бо мені ще якось на роботу і з роботи треба їздити, а це вже приблизно та сума, яка залишиться після того, як я віддам мамі її “заробіток”.

Від маминої пропозиції ми відмовилися, чим заслужили на обурення з боку мами. Вона репетувала, тупала ногами і звинувачувала нас, що ми її обдурили.

– Як мені тепер жити? На що? Хто мене у цьому віці на роботу візьме? – обурювалася мама, наче це ми змусили її звільнятися.

Мама зажадала, щоб ми їй допомагали, поки вона шукає роботу, яку втратила “з нашої вини”. А ми б і раді допомогти, але нам нічим, самі ледве бюджет зводимо.

Я від мами про себе стільки неприємних слів вислухала, що вуха в трубочку згортаються. А чому я маю це вислуховувати?

Мама сама вирішила звільнитися, я її не просила про це. Я знаю, що мама не отримує пенсію, тож і не могла про це попросити. Я ж адекватна людина. На відміну від мами, зважаючи на все. Вона тепер періодично дзвонить, вимагає грошей, чує відмову, сипле погрозами та образами, а потім кидає слухавку. Такими темпами я її незабаром просто заблокую.

КІНЕЦЬ.