Мама зателефонувала одразу після обіду, і тепер Віра зовсім не могла працювати – все думала, як повідомити цю новину Олегу.

Справа в тому, що батько Віри та її молодший брат, який поки що жив з батьками, затіяли в їхній трикімнатній квартирі ремонт. Мама заявила, що вона цього не перенесе, що їй уже не за віком щодня мити підлогу після фарбування, переставляти речі з місця на місце і що здоров’я не дозволяє їй дихати пилом.

Загалом, мама на час ремонту їде до Віри та Олега. А це не менше трьох тижнів.

Звичайно, теща і раніше приїжджала відвідати їх, це були короткострокові візити не частіше ніж двічі на рік, і Олег якось переживав ці дні.

У ці дні він намагався якнайменше бувати вдома, а до докорів тещі ставився як до чогось неминучого, типу дощу з холодним вітром осіннього дня.

А тут майже цілий місяць.

Прийшовши додому, Віра не стала одразу повідомляти чоловікові новину. Вони спокійно повечеряли, Віра принесла до кімнати улюблений чай Олега – з ароматом бергамоту та цитрусових. І тільки після цього, сівши на диван поруч із чоловіком, сказала:

– Я розумію, що ця новина тебе не потішить, але до нас на деякий час приїде моя мама.

– Надовго? – Запитав Олег.

– Поки тато з Ромою зроблять ремонт.

– Зрозуміло, отже, треба терміново евакуюватись, – відповів чоловік.

– Олеже, це все-таки моя мама. Я ж не тікаю з дому, коли до нас приїжджає Софія Андріївна, – образилась Віра.

– Звичайно, вона ж не ходить за тобою цілий вечір і не вчить тебе мити посуд чи прасувати білизну. Крім того, вона у кожний свій приїзд водить дівчаток або в кіно, або на спектакль, або в парк на атракціони. Ти ж сама якось зізналася, що тобі зі свекрухою дуже пощастило.

– А я і зараз цього не заперечую, але ж і моя мама не така погана, від якої треба терміново ховатися, – відповіла Віра.

– Гаразд, нічого вже не змінити, – сказав Олег. – Коли вона приїжджає?

– В неділю ввечері.

Перші три дні Валентина Іванівна поводилася спокійно – зятя жодними питаннями не дошкуляла, жодних порад йому не давала. Віра навіть трохи видихнула, сподіваючись, що цього разу все пройде добре.

Але коли вона на четвертий день повернулася з роботи, по квартирі розливався аромат горохового супу з копченостями, змішаний із запахом печінки та гречки – Валентина Іванівна вирішила допомогти дочці та приготувала не лише вечерю, а й обід на наступний день.

І все було б добре, але теща чудово знала, що жодну з приготованих нею страв зять не їсть.

– Мамо, навіщо ти це зробила? Адже я не просила тебе про допомогу! Ти ж знаєш, що Олег цього не їсть, – обурилася Віра.

– Добре, печінку я купила, але гречка та горох були у тебе в будинку. Навіщо ти тримаєш ці продукти, якщо твій чоловік їх не їсть? – Поцікавилася мати.

– Тому що я іноді варю собі та дітям маленьку каструльку горохового супу – на один день. А дівчатка люблять гречану кашу із молоком. А ти наготувала їжі у промислових масштабах. День-два ми, звісно, зможемо це їсти, а все, що залишиться, доведеться викинути, – пояснила дочка.

Віра поставила на плиту каструлю, щоб зварити рис, дістала з морозилки рибне філе і поклала його на сковорідку. Коли Олег прийшов з роботи, вечеря для нього була вже готова. Але, звісно, він усе зрозумів.

Наступного дня поведінка Валентини Іванівни змінилася: вдень вона поводилася як завжди – поралася на кухні, зустрічала зі школи онучок, годувала їх обідом і стежила, щоб семирічна Поліна та десятирічна Катя зробили уроки, дивилася по телевізору якісь серіали.

Але щойно зять приходив додому, жінку начебто підміняли.

– Віра, гачок для одягу у вас у коридорі причіплений дуже високо. Невже ти цього не помічаєш? Навіть мені незручно ним користуватися, не кажучи вже про дітей. Хто такий недолугий почепив вам цей гачок?

– Мамо, гачок висить так, як нам зручно – ми з Олегом високого зросту. А для дівчаток справа є інший – він їм по зросту, – відповіла Віра.

– Дочко, ви зовсім не вмієте економити гроші. Багато чого у квартирі можна робити своїми руками, а ви викликаєте майстрів. Ось у Світлани Вадим сам змінює крани, ставить хомути на сушарку для рушників, а у вас труба протікати почала, і ви викликаєте сантехніка. А це, між іншим, зайві витрати. Хіба твій чоловік не може все зробити сам? Він що зовсім невміха?

– Мамо, Олег теж сам лагодить і змінює крани, але, щоб замінити трубу, треба відключити весь стояк, а це робиться в підвалі, куди без сантехніка не потрапити. Крім того, Олег – архітектор, а твій другий зять якраз сантехнік.

-Ось я і кажу, що твоїй сестрі більше пощастило з чоловіком. Ви десять років за свою трьокімнатну квартиру іпотеку виплачували, а Вадим Світлану відразу після весілля у власну двокімнатну квартиру привів, – продовжувала Валентина Іванівна.

– Мамо, ця квартира Вадиму дісталася у спадок від бабусі, а ми самі купили свою і вже виплатили іпотеку.

Подібні розмови теща починала заводити за вечерею, і Олег, щоб не чути всього цього, одразу після вечері намагався йти до спальні і там вмикав телевізор.

– Ось подивися: він ні з тобою, ні з дітьми не спілкується. Поїв – і одразу до телевізора. Ти ніколи не думала про те, що в нього є інша жінка? – продовжувала питати мати.

– Мамо, а тобі не пора додому? Тато вчора дзвонив, сказав, що ремонт закінчили. Тож ти можеш повертатися.

– Я з ним сама сьогодні розмовляла. Вони ще меблі не всі розставили по місцях і карнизи не почепили. Я йому сказала, які штори куди почепити. І взагалі, я хочу приїхати до повністю готової квартири. Тож я у вас ще поживу. Сьогодні тридцяте, завтра Новий рік. Якщо я зараз додому приїду, то треба буде готувати, прибирати. Найкраще я весь святковий тиждень у вас побуду. Зустріну з вами Новий рік, а числа десятого січня поїду.

Коли Віра повідомила чоловіка про плани матері, він засмутився:

– І що, нічого не можна зробити?

– Я вже батькові дзвонила, щоб він умовив її їхати. Все марно. Якщо тільки зібрати її речі та самим відвезти на вокзал.

– Тоді поїду я. Завтра після роботи одразу поїду до батьків в село. Відпочину на природі, допоможу батькові – він казав, що треба щось по хаті зробити. Повернусь лише тоді, коли твоя мати поїде.

Звичайно, така ситуація Вірі не подобалася, але вона цілком розуміла чоловіка, якому набридло вислуховувати образи тещі у власному будинку.

Новий рік Віра зустрічала з матір’ю та дівчатками. Дочки сиділи за столом нудні і майже одразу після півночі пішли спати. Через деякий час Віра теж вирушила до спальні. Натомість Валентина Іванівна переглянула чи не всі новорічні передачі.

Вранці дочки запитали Віру, коли батько повернеться:

– Тато обіцяв з нами на ковзанку сходити та з гірки на лижах покататися, – сказала Поліна.

– До гірки треба на машині їхати, то це тільки з татом. А на ковзанку я вас зводжу. Давайте завтра прямо з ранку і підемо, – запропонувала Віра.

– Не підемо, – відповіла Поліна. – Ти кататись на ковзанах не вмієш, а дітей без батьків лише з дванадцяти років пускають.

– А правда, що тато не повернеться, доки бабуся не поїде? – поцікавилася Катя.

– З чого ти взяла? – схвильовано запитала Віра.

– А я чула, як він тобі казав у коридорі перед від’їздом, – відповіла Катя.

– Я знаю, тато поїхав, бо бабуся його постійно сварить, – додала Поліна.

– Так, щоб я цих нісенітниць більше не чула! – суворо сказала Віра. – Тато поїхав, щоб допомогти по господарству дідусю Степанові.

Пройшов ще один нудний вечір.

А наступного дня, коли Валентина Іванівна повернулася з ранкової прогулянки, вона побачила в кімнаті свою зібрану валізу.

– Віра! Що це таке? Ти мене виставляєш? – вигукнула мати.

Віра, прибігла на її вигуки, здивувалася:

– Мамо, я цього не робила.

– Це ми з Катею зібрали твої речі, бабусю, – сказала Поліна. – Ми хочемо, щоб тато повернувся, нам без нього нудно. А ти вже довго відпочиваєш.

– Так, виховала ти діток! Рідну бабусю з хати женуть! Ось Світланчина Даша мене завжди з радістю зустрічає! І Вадим мені теж радий.

– Мамо, так і їдь до Вадима та Світлани! – Не витримала нарешті Віра.

Валентина Іванівна викликала таксі та поїхала на вокзал.

Увечері Вірі зателефонував батько:

– Що там у вас сталося? Мати приїхала ображена. Свариться і на тебе, і на Олега, і навіть на онучок.

Віра не стала нічого приховувати і, окресливши всю ситуацію, додала:

– Передай мамі, що приїжджати до нас вона тепер може лише на запрошення. Але у найближчі три роки ми навряд чи захочемо її побачити.

Наступного ранку Поліну і Катю розбудив голос батька:

– Хто зі мною на ковзанку? Швидко збирайтесь!

КІНЕЦЬ.