Першого січня, за давньою родинною традицією, брати приїхали до батьків святкувати новий рік. Павло – старший, привіз дружину та обох дочок. Сергій – вагітну дружину.

Посиділи гарненько, мирно поспілкувалися, багато добрих слів один одному сказали і, нарешті, зібралися додому.

– Ви ж відвезете Сергія з Наталкою? – раптом спитала мати тоном, який не потребував заперечень.

– А то на вулиці ожеледиця, ще б чогось не сталося з нашим скарбом.

Вероніка аж оторопіла від цього слова – «скарб».

Вона двічі ходила вагітна, але ніколи свекруха не ставилася до неї з подібним трепетом.

Навпаки – весь час говорила, що вагітність – не слабість, і що обов’язки дружини по дому це ніяк не скасовує.

А тут!

Наталочці – те, Наталочці – се!

Наталочка, посидь!

Наталю, не напружуйся, відпочинь!

Трусяться над нею, ніби вона слаба якась.

– Напевно, онука чекає, – образливо подумала Вероніка, яка сто разів чула, що внучки не зможуть продовжити рід, а у відповідь з усмішкою сказала:

– Звісно, відвеземо…

Павло вийшов першим – прогріти машину. Свекруха за цей час швиденько зібрала молодшому синові пакет із контейнерами: салати з новорічного столу, холодець, запечену курочку, канапки, тортик, фрукти.

– Візьми, Наталю, два дні готувати не доведеться. Ти маєш більше відпочивати.

Вероніці свекруха пакет не запропонувала. Натомість заявила на прощання:

– На старе Різдво ми приїдемо до вас.

– Чому це до нас?! – здивувалася Вероніка.

Вона аж очі округлила від заяви свекрухи.

– А чому не у вас? Тобі що, складно накрити стіл?

– Не складно, просто ми мали інші плани. До моїх батьків збиралися поїхати.

– Ну звісно! – вигукнула свекруха. – Твої батьки – це важливо, а ми – так, погуляти вийшли, у гості запросити не обов’язково.

– Ну навіщо ж ви так? Ми сьогодні цілий день разом провели. Мої теж чекають, і дівчата за ними скучили.

– Я все зрозуміла, – зневажливо сказала свекруха. – З тобою марно розмовляти. Вирішуватиму проблему з Павлом.

Після цих слів вона звернулася до молодшого сина та його дружини, навіть не глянувши на онучок:

– Ну все, мої любі, йдіть з Богом. Наталя, акуратніше, на вулиці слизько.

Вони підійшли до машини. Павло вискочив, узяв пакет у Наталки, поклав у багажник. Вероніка звично сіла на переднє сидіння. Дівчата залізли на заднє, сіли ближче до вікна, щоб поряд помістилися двоє дорослих.

– Може, ти Наталі місцем поступишся?! – обурено запитав Сергій. – Розсілася вона…

– З якого дива? – здивувалася Вероніка.

– Вона ж вагітна! Ти що, не знаєш?

– Звісно, знаю. Але ж вона не слаба. Чудово виглядає.

– У тебе є совість? – Сергій ледве стримався, щоб не вивести братову дружину з машини…

Павло одразу сказав:

– Вероніко, не починай, – тихо попросив він. – Сварок нам тільки не вистачає. Нехай спереду їде. Виходь.

– Нікуди я не піду. У своїй машині я можу розсістись як захочу, – твердо відповіла Вероніка. – А якщо когось щось не влаштовує, він може викликати таксі і їхати з комфортом куди забажає.

Вона різко зачинила двері прямо перед Сергієм.

Наталя, бачачи, що Вероніка налаштована рішуче, демонстративно схлипнула:

– Сергію, облиш її. Самі доберемося. Викликай таксі…

– Поїхали, – Вероніка навіть не подивилася на чоловіка. – Інакше я за себе не відповідаю. Дістали.

– Ти не права, – сказав Павло, але слухняно рушив з місця.

Брат із дружиною залишилися біля під’їзду в очікуванні таксі, яке мало бути через п’ятнадцять хвилин…

Через десять хвилин у Вероніки задзвонив телефон:

– Нахабна! Зовсім вже?! Ти що собі дозволяєш? – свекруха галасувала так, що всі в машині її чудово чули. – Наговорила мені! Залишила Наталю на холоді! Вона ж вагітна! Образила мого сина! Тобі не здається, що це перебір? Ну, нічого, я поставлю тебе на місце! Дай Павлу слухавку! Зараз же!

– Павло за кермом, – спокійно відповіла Вероніка. – А що стосується Наталі, то мільйони вагітних жінок їздять у громадському транспорті, і їм майже ніхто і ніколи місцем не поступається. А ваша невістка їде додому на таксі. Так що я не бачу причин так нервуватися.

– Дай йому слухавку! – вигукнула свекруха, вже втрачаючи залишки самовладання.

– Не дам. – твердо сказала Вероніка. – І взагалі: не дзвоніть мені більше. І в гості не кличте. Не прийду. І дітей не пущу.

Вероніка поклала слухавку.

– Ти що виробляєш? – тихо, щоб не чули дівчатка, спитав Павло.

– Намагаюся пояснити твоїй мамі, що вона для мене – всього лише твоя мама. І не більше. Розпоряджатися мною та моїм життям я їй не дозволю.

– Подумай, який приклад ти дочкам показуєш…

– Чудовий приклад, – твердо сказала Вероніка. – Нехай вчаться захищати свої особисті межі. Від кого б там не було.

– Гаразд, вдома поговоримо, – сказав Павло.

Всю дорогу, що залишилася, родина їхала мовчки…

– Будь ласка, тільки не починай, – сказала чоловікові Вероніка, вклавши дітей спати. – Твоя мама сама все це спровокувала. Якби так поводилася зовсім стороння людина, я б давно з нею розсварилася. А вона – не стороння. Вона – твоя мати й бабуся наших дітей. Однак, це не дає їй права поводитися зі мною так несправедливо.

Я довго терпіла. Все. Терпіння закінчилося. Або вона поводитиметься коректно, або ноги моєї більше не буде в її домі. Постарайся їй це пояснити. Я зовсім не хочу проблем у сім’ї, але й поводитися так із собою не дозволю. Сподіваюсь ти мене розумієш?

– Я розумію, – відповів Павло. – А от мама навряд чи зрозуміє. Даремно ти все це затіяла…

Вероніка на це тільки плечима знизала…

…Після тих подій минуло два роки.

Павло весь цей час регулярно відвідував батьків. Сам.

Вероніка після того, як свекруха спробувала ще раз її відчитати її, слова свого дотрималася: спілкування припинило геть-чисто.

Дівчатка… А що дівчата? В них все добре. Вони зараз у селі, на канікулах у бабусі з дідусем – батьків Вероніки.

Там для них – справжній зимовий рай і справжня ялинка на подвірʼї.

До бабусі по батькові вони не просяться. Давно…

А їй це і не потрібно – вона онуком займається.

КІНЕЦЬ.