Метод виховання, що застосовується Алісою, неправильний. Натомість тимчасово дієвий. Дочка не прибрала за собою посуду? Збирайся до дитбудинку! Дочка відмовилася лягати спати? Збирайся до дитбудинку! Чи не хоче прокидатися в садок? Дитбудинок чекає!

— Ви навіщо Ані сказали, що до дитбудинку вона в жодному разі не потрапить? Що Ви її до себе заберете? Вона зовсім від рук відбилась! Не слухається, вдома нічого не робить, кричить на мене! Дякую Вам, Людмило Іванівно!

— Я сказала внучці правду: у жодному дитбудинку вона ніколи не виявиться. Я вимагаю, щоб ти припинила дитині про дитбудинок. Якщо інакше вона тебе не слухається – виправляй, заробляй авторитет та довіру!

Жінки кричали на весь під’їзд, не соромлячись, що хтось може їх почути.

— Не лізьте не в свою справу, я сама розберуся, як мені виховувати мою дитину! – порадила Аліса колишньої свекрухи зачинила перед її носом двері.

— Продовжиш у тому ж дусі — я все зроблю, але внучку в тебе заберу! Зрозуміла?

Метод виховання, що застосовується Алісою, неправильний. Натомість тимчасово дієвий. Дочка не прибрала за собою посуду? Збирайся до дитбудинку! Дочка відмовилася лягати спати? Збирайся до дитбудинку! Чи не хоче прокидатися в садок? Дитбудинок чекає!

Так-так, маленькій Ані всього п’ять із половиною років. І від словосполучення «дитячий будинок» на її очах миттєво навертаються сльози. Тата у маленької Ані немає вже 4 роки, її мама нещодавно вийшла заміж вдруге і чекає дитину.

— Заважає Алісі – Анюта, заважає. Якби не гроші, давно б мені онучку віддала. Як це зручно: жити за рахунок мого сина у другому шлюбі, — каже Людмила Маратівна.

Бабуся Анюти дізналася про постійні погрози дитбудинку випадково: дівчинка проговорилася.

— Анічко в мене в гостях була, чай розлила, одразу почала в пошуках тряпочку по кухні бігати. Сама реве і просить: «Бабусю, не віддавай мене до дитбудинку, будь ласка, я зараз все приберу!» У мене волосся дибки встало: не розумію, як так можна з власною донькою? У Аліси з моїм сином таке кохання було, жили душа в душу. Як вона може так ображати пам’ять про мого сина, та ставитися до їхньої єдиної дитини? — питає Людмила Іванівна.

Людмила Іванівна пояснила внучці, що поки вона жива, Ані нічого не загрожує: бабуся її забере до себе, навіть якщо мати так зробить.

— Я пропонувала Алісі мені внучку віддати, хай вони гроші отримували, мені нічого не треба. Аби Анічці добре було. Аліса відмовилася. Але я їй пригрозила: ще раз таке повториться, я все зроблю, щоб Аню у неї забрати: свідків знайду, до психолога внучку свожу, треба буде квартиру продам!

Аліса, за словами її колишньої свекрухи, має свій інтерес у спільному проживанні з дочкою. І це не тільки гроші: Людмила Іванівна відмовилася від спадщини на користь онуки, і маленькій Ані належить дві третини квартири, в якій живе Аліса з новим чоловіком, а незабаром там з’явиться і друга дитина.

Після тієї сварки на сходовій клітці та її продовження у вигляді телефонних розмов, Аліса: Людмила Іванівна подарувала онучці простенький телефон і постійно їй дзвонить, перевіряє, як у неї справи.

— Про одне прошу: нехай Аліса схаменеться. З будь-якою дитиною можна домовитися, замість того, щоб десять разів на дні на словах відправляти до дитбудинку. Як так можна? Збагнути досі не можу. Але якщо що — за внучку боротимусь до переможного. Раз сина не вберегла, — закінчила свою розповідь Людмила Іванівна.

Джерело