Зараз, коли я своїми думками повертаюся на багато років назад, то, правду кажучи, навіть не знаю, чи правильно я відбулася, як мама, чи не зробила непоправних помилок у своєму житті, за які тепер я розплачуюся сповна, на жаль.

Я абсолютно все своє життя присвятила вихованню своїх дочки і сина.

І тепер, коли я занедужала, і не можу сама себе обслуговувати ніхто з них зовсім не захотів доглядати за мною у важкий для мене час. Для мене це було справжньою несподіванкою.

Як важко розуміти, що ти не потрібна своїм вже дорослим дітям.

А особливо важко від того, що ростила своїх дітей сама, всю себе присвячувала дітям, не залишаючи для себе зовсім часу.

Чоловіка, на жаль, не стало вже давно, тому підтримки я не мала, як такої.

Коли на світ з’явився наш син, на той момент ми вже виховували нашу дочку, вона була старшою за свого братика.

Я працювала на двох роботах, щоб у моїх дітей було все те, що мають інші діти у повних сім’ях. Можна сказати, що я працювала за двох: мами й тата.

Я кожному з них дала хорошу освіту, думаю усі люди зрозуміють, скільки це коштувало мені.

І не якусь там просту, а вищу в хороших навчальних закладах. Дочка отримала диплом менеджера, про що мріяла, а син – інженера, що теж коштувало мені чимало.

Вони обоє влаштувалися на хороші роботи після навчання і я дуже пишалася цим.

Поки я була здорова, то завжди допомагала їм з дітьми, постійно копійку якусь давала. У мене два онуки: Михайлик – син дочки і Дмитро – син мого сина.

Я водила хлопчиків по гуртках, забирала зі школи, як тільки мала вільну хвилину, кожну хотіла присвятити саме їм.

Онуки часто залишалися у мене на вихідні, або, коли у батьків не було часу за ними доглядати, а влітку вони майже у мене жили. Але одного разу мене поклали в лікарню, адже я погано стала себе почувати.

Моя дочка відвідала мене всього лише один раз за весь час, а син тільки зателефонувати спромігся мені декілька разів і на тому й все.

Мене виписали через тиждень і сказали не перевтомлюватися, але тут діти привезли мені онуків відразу, як я повернулася додому.

А з ними знаєте, як буває: то погратися, то їсти приготувати, то на дитячий майданчик зводити, адже вони просто так вдома сидіти не хочуть, і це зрозуміло, що вони ще зовсім малі.

Через два місяці у мене стали німіти ноги, мені було досить таки складно ходити. Я попросила сина звозити мене на машині на обстеження до хорошого фахівця, але він вічно був зайнятий, на мене часу просто не мав, і я викликала собі таксі.

Скажу вам для пенсіонерки це істотні витрати, я заплатила чимало тому водієві, а могло обійтися набагато дешевше.

Мене довго дивилися фахівці, сказали, що справи серйозні, але поки що вони зробити у цій ситуації нічого не можуть. Сказали лише поки спостерігатися, більше відпочивати і менше бути на ногах.

Йшов час, і ноги мене турбували все більше. А одного разу я просто не змогла встати.

Я відразу подзвонила своїй доньці, але вона була на роботі і порадила мені викликати швидку допомогу.

Мене знову забрали. Лікар перед випискою пояснювала моїм дітям, що мене не можна залишати одну, і що мені потрібен вже догляд, жити я одна вже не можу.

В будинку, не зважаючи на мою присутність, дочка з сином довго сперечалися між собою, хто повинен забрати мене жити до себе, наче поруч й не було мене, а вони були самі.

Дочка приводила аргументи, що у неї невелика квартира і немає окремої кімнати для мене, що їй просто нікуди забрати мене.

Син не поступався їй і відповідав, хоч у нього і велике житло, його дружина вже чекає дитину і навряд чи погодиться на переїзд свекрухи до них додому, адже зі мною і малим дитям вона не впорається, а він чоловік і самому не гоже доглядати маму, а тим паче тоді, коли є рідна донька.

Мені стало так соромно, що я прожила все життя і не заслужила співчуття від своїх дітей, що така непотрібна на старості років їм стала.

Я перебила їх розмову і сказала, щоб вони йшли обоє! Нікого з них бачити не хочу! Я прекрасно впораюся одна і не збираюся бути для них тягарем. І вони пішли. А я лежала і плакала в подушку.

Як таке могло статися? Як з улюблених дітей вони перетворилися в таких дорослих егоїстів? Невже я так їх виховала?

Після цього, що сталося, я просто всю ніч не могла заснути. А коли настав ранок, я була в дуже сумному стані.

Та згодом я почула, як відчинилися вхідні двері, які були відкриті, бо ніхто їх не закрив. Виявилося, що діти вчора відразу пішли, і квартира всю ніч були незамкнені. А встати сама я не можу.

Це до мене прийшла моя сусідка з першого поверху, хороша молода жінка, яка одна виховувала доньку. Вона захотіла мене провідати, адже знала, що це важкий був період для мене.

А мені так прикро стало, що я розплакалася і все їй розповіла. Вона запропонувала свою допомогу, але якщо я рідним дітям не потрібна, то, як можу прийняти допомогу від сторонньої людини?

Але сусідка виявилася напористою і дуже відповідальною людиною. Вона принесла мені їжу і приготувала чай.

Відтоді ця мати-одиначка доглядає за мною, а я віддаю їй половину своєї пенсії. З них вона купує продукти і готує мені.

Решту грошей йдуть на комунальні послуги та інші побутові товари, дуже добре, що я вже давно ще встигла субсидію оформити.

Тепер моє життя повністю залежить від чужої людини, а рідним дітям абсолютно все одно як там їх мати. Дзвонять зрідка, і зітхнули з полегшенням, дізнавшись, що за мною є, кому доглядати.

Ніколи не думала, що в кінці життя отримаю таку зраду, та ще й від рідних сина і дочки, яким я віддала всю свою душу. Я виростила невдячних дітей. І за це мені найбільше сумно.

А своє житло я планую віддати цій жінці, яка мене зараз доглядає, без неї я просто сама не можу нічого, а найріднішим людям байдуже, вони ще, бачте, ображаються на мене за те, що я їм правду в очі сказала.

Але, як це зробити, щоб потім, коли мене не стане, діти його в неї не забрали? Та чи вірне рішення прийняла я? Дуже боюся помилитися.

КІНЕЦЬ.