Коли моя дочка Маша розлучилася, я підтримала її всупереч здоровому глузду.

Я бачила всі добрі сторони зятя, розуміла, що він ні в чому не винен, але батьківський інстинкт змушував мене захищати дочку.

Я перевезла Машу і трирічного онука Кирила до себе, взявши на себе зобов’язання допомогти їм пережити цей важкий час.

Однак залежність Маші від мене зростала з кожним місяцем.

Вона нехтувала домашніми обов’язками і навіть Кирилом, була постійно занурена у свій телефон.

Наші стосунки стали напруженими, ми часто сварилися.

Незважаючи на те, що я вийшла на пенсію, Маша продовжувала залежати від мене у фінансовому плані, бездумно витрачала гроші і просила ще, прикриваючись потребами сина.

Переломним моментом стала її пропозиція попрацювати за кордоном.

Спочатку я була здивована, але, коли я прикинула,

ідея вирватися з одноманітного життя і постійного невдоволення Маші стала привабливою.

Я не могла виселити дочку і онука, але жити з ними стало вже нестерпно.

Поїздка до Італії може дати мені шанс заробити достатньо для окремої квартири чи будинку.

Зараз я розмірковую: чи варто попрацювати і в 65 років почати нове життя далеко від обтяжливої обстановки?

КІНЕЦЬ.