Ірина Павлівна завжди безмірно пишалася своїми дітьми, і ця гордість була заснована не так на материнському коханні, як на їхніх досягненнях.

Її дочка, Арина, зробила престижну кар’єру, спочатку в іноземному консульстві, а потім у Міністерстві Іноземних Справ, вільно володіла п’ятьма мовами, окрім рідної.

Син зробив успішну військову кар’єру, дослужившись до високого звання. Квартира Ірини була прикрашена фотографіями дітей, які вона з величезною гордістю та любов’ю показувала всім гостям. Однак ця гордість була овіяна смутком.

Дочка та син не відвідували її вже 6 років. Життя Арини було поглинене роботою та частими відрядженнями за кордон, що не залишало їй часу для матері.

Син теж був зайнятий і теж не приїжджав. Останні два роки життя Ірина тяжко хворіла, з тугою чекаючи на приїзд дітей.

Тільки Соня, її племінниця, та працівник соціальної служби регулярно відвідували її. Вдячна за допомогу Соні, Ірина, як би там не було, не могла не боятися, що піде з життя, так і не зустрівшись з дітьми.

На жаль, ці побоювання виправдалися: вона пішла з життя, так і не побачивши рідних.

Діти не змогли бути присутніми навіть на її похороні. Ірина відклала достатньо грошей, щоби витрати на похорон не лягли на плечі дітей, підозрюючи, що може піти з життя на самоті.

Вона навіть заздалегідь обрала останнє вбрання. Після похорону її діти, можливо, відчуваючи провину, повідомили Соні, що мають намір замовити грандіозний пам’ятник у відомого столичного скульптора.

Цей жест виглядав як спроба заспокоїти свою совість. Але такий пам’ятник не мав великого значення в порівнянні з простим бажанням Ірини за життя провести трохи часу зі своїми дітьми…