Моїй дочці 25 років, вона, скажімо так, не красуня, працює нянькою в дитячому садочку. Питання про влаштування особистого життя її якось не хвилювали, вона вважає за краще надати все волі Божій.

Єдине, що вона хотіла це дитину, як то кажуть, “для себе”. Ми з батьком були не проти, тим більше, що самі ще цілком у силах, спочатку допомогли б, а далі вона і сама впоралася б.

Дочка кілька років зустрічалася з одним хлопцем, має проблеми зі здоров’ям, зустрічалися час від часу, а десь із пів року тому почали більше спілкуватися вже. Хлопець не виглядає хворим, спокійний, добродушний, роботящий, їм подобається бути разом, та й хай собі.

Але проти їхніх стосунків стала його сестра — виявилося, що вона є його опікуном. Вона показала довідки, і разом ми вирішили, що одружуватися вони не будуть, а нехай просто зустрічаються, якщо їм так добре разом.

Але сталося те, що мало — дочка повідомила, що чекає дитину. У матеріальному плані ми жодних претензій не висуваємо, і без них впораємося, але постало питання про здоров’я майбутнього малюка.

Відповідно почали обстежуватися. І тут посипалися діагнози один страшніший за інший — вітамінами тут не обійдешся.

Дочка засмучується, плаче, на роботі її лають за часті відлучення лікарями, я страшенно не хочу наполягати на тому, щоб не залишати цю дитину, але ситуація сама підводить до цього рішення.

Коли свого часу я сама таке робила – це мій гріх, моя відповідальність. Але вмовляти дочку на таке я не можу і не хочу.

Як бути, у кого просити поради? Хвора і, не дай Боже, розумово відстала дитина — ми не потягнемо це ні фізично, ні матеріально.

Мені здається, такі люди мучаться самі та проклинають тих, хто дав їм життя, — таке життя. Я багато бачила таких людей, у мене робота із цим пов’язана.

Не зрозумію, чи я сама себе заспокоюю, чи навпаки, заводжу? Ні, все-таки чекаємо на останній аналіз, на хромосоми, а там, не знаю, Боже мені суддя.

КІНЕЦЬ.