– Миколо, але ж помилилася твоя бабуся! Стара видно вже зовсім була. Вона потім майже одразу злягла, та й не стало її.

Пам’ятаєш на Водохреще вона ворожила нам? Я тоді при надії була, ось-ось народжувати.

А коли народила і з Надійкою додому приїхала, то вона здивувалася, стала хреститися. Щось сказати хотіла, та так уже й не змогла. З собою свою таємницю забрала…

– Так, Тетянко, незрозуміло тоді вийшло. Слухай, а Надійка з лікарні дзвонила?

– Дзвонила, Микольцю, дзвонила. Я ж тобі забула сказати, переживає вона дуже. Але ніби з району лікар хороший приїхав. Він її випадком зацікавився. Як прочитав про неї, так і примчав одразу. У відділенні здивувалися навіть – хороший який лікар. Кажуть, він точно їй допоможе…

– Хоч би допоміг! – важко зітхнув Микола Петрович. –Все готовий витерпіти, але коли дочка єдина слаба, то дуже вже важко! Не знаєш чим і допомогти!

– Гаразд, Микольцю, нам тільки чекати і сподіватися залишається. Ходімо краще обідати…

– А що у нас сьогодні на обід, Тетянко?

– Борщик з квасолею й чай. От Надійка з лікарні вийде, пенсію отримаємо, тоді й мʼясця купимо. Ще невідомо, скільки за процедури захоче цей чужий лікар. Може знову на запасах з погребу будемо жити…

– Нічого, витримаємо, аби дочка одужала. Може, хоч життя наше тоді на лад піде. А то вже скільки років в очікуванні, то краще, то гірше. І ми вже старі. І донька так заміж і не вийшла. Іван до неї раніше залицявся, та куди їй тепер. Та й працювати до ладу не може, а вже про онуків я й не говорю. Тепер нам їх точно не дочекатися.

– Так, Миколо, не думала я, що життя наше так повернеться, – витерла сльози Тетяна Ігорівна. – Ох Микольцю, і за що тільки нас доля так випробовує?

– Та хто ж його знає, Тетянко? Добре, поки ніби живі. Хотілося б звісно пожити, як люди, та вже видно не встигнемо…

…Надію готували до процедур. Зайшов лікар. Вона про себе відзначила – виявляється він і не старий, років сорок, як і їй, а сказали досвідчений.

– Ну що, Надіє Миколаївно, готові?

– Та ніби готова! – а сама дивиться запитально.

– Ось і молодець, Надіє. Ім’я у вас хороше, не переживайте, все буде добре.

Після процедур Надія тільки отямилася, а тут і лікар її Олексій Іванович прийшов.

– Як самопочуття? Молодець, Надіє! Все пройшло якнайкраще. Кілька днів за вами поспостерігаю, і до виписки готуватися будемо. Тож можна тепер налаштовуватись на нове, щасливе життя. Процедури унікальні, але вдалося для вас безплатно зробити. Так що ви дуже везуча!

– Дякую, Олексію Івановичу, – Надія навіть вухам свої не повірила.

Треба ж як пощастило!

– А хто вас забиратиме? Батьки? Нехай зайдуть до мене, мені з ними поговорити треба, – попросив Олексій Іванович.

Він побачив, що Надія одразу розхвилювалася.

– Тільки не переживайте, все буде добре, це просто формальності.

Надія кивнула, а сама подумала – про що таке її лікар із батьками говорити хоче?

Раптом грошей із них попросить за процедури?

А де їм взяти, вони й так у боргах, що ж робити? Лікареві особисто напевно треба дати. Він же ж на ці процедури приїхав чомусь…

А може, просто по її здоров’ю не все так гладко і про це розмова? А її Олексій Іванович просто заспокоював?

У день виписки Микола Петрович та Тетяна Ігорівна приїхали раніше.

Микола Петрович з такої нагоди піджак одягнув, а в кишені піджака конверт лежить.

Видно ж, що за цим покликав їх лікар. Так вони йому безмежно вдячні, все віддати готові!

У сусіда позичив Микола Петрович під їхні обидві пенсії. Більше сусід не дав, та й на тому спасибі.

Сподівався Микола Петрович, що вистачить цієї суми лікареві з району.

Руку в кишені тримає, не дай Боже конверт випаде! Чим тоді за ці позапланові процедури дякувати? Аж раптом щось не так піде?

Діло ж це серйозне, більше ніхто не візьметься допомагати!

– Проходьте, ну давайте знайомитися, – Олексій Іванович простягнув руку, а Микола Петрович йому тут же ж ніяково конверт і дав.

Не вміє він давати таке, весь аж почервонів…

– Ну що ви, заберіть, не треба нічого, – строго так сказав Олексій Іванович, а сам помітно захвилювався.

– У мене до вас є розмова на зовсім іншу тему. Розмова довга, ви проходьте й на крісла сідайте…

З кабінету Олексія Івановича батьки Надії вийшли приголомшені. Навіть на думку їм не спадало те, що сказав лікар.

До такого довго їм доведеться звикати!

Олексій Іванович говорив не поспішаючи. Видно було, що й сам дуже хвилювався,

– Розумієте, я перш аніж вам сказати, кілька разів перевірив ще раз – все сходиться. А мені ж батьки не говорили нічого.

Батько начальником був, їздив у тривалі відрядження. Мама молодша за нього була, він дітей дуже хотів, але все ніяк.

Ну мамі одна знайома й порадила – дай грошей, я й допоможу.

У селі жінка народжувала, народила дівчинку, а потім хлопчика народила.

Вона коли сина народжувала, то вже дуже ослабла була і майже марила, нічого не бачила навколо…

А їй сказали, що одна дитина народилася, і все. Що помилка вийшла, не двійнята. А я нібито народився в іншої жінки.

Мати моя, яку я мамою вважав, перед самим відходом мені покаялася. Батька вже не було, та він і не знав нічого, сином мене вважав, а вона покаялася.

Перепрошувала, що від рідних батька, матері та сестри мене забрала. Благала пробачити і дала всі дані ваші й сестри Надії. Просила вас знайти і прощення від неї попросити!

А тут раптом надходить нашими лікарняними каналами повідомлення, що у вашій лікарні жінка лежить за моєю спеціалізацією.

Відкриваю її дані – а це Надія! Моя сестра – Надія Миколаївна. Я був вражений. Неначе доля мене направила.

Якщо чесно, я навіть для підтвердження тест наш з Надійкою зробив, і справді, ми рідні!

А я – ваш син.

Микола Петрович і Тетяна Ігорівна були вражені всім сказаним.

Хіба таке можливо?

– Тому дозвольте мені зробити все для вашої, тобто для моєї родини? – з хвилюванням запитав Олексій.

З дозволу батьків і сестри Надії Олексій відремонтував будинок, розширив його, фасади нові й покрівлю зробив. А сам будинок батьків, ще міцний, усередині виявився.

Тож і їм звично, і всім місця вистачає. Адже тепер Олексій із дружиною Дариною і синами Андрієм та Степаном за будь-якої нагоди їдуть до його батьків.

От і в ці вихідні приїхали, Даринка з Надією разом хазяйнують. Олексій у справах поїхав. Микола Петрович і Тетяна Ігорівна за хвірткою ходять,

– Невже це наш дім, Тетянко?

– Виходить наш, Микольцю!

– А невже Надія наша тепер здорова, ти віриш у це, Тетянко?

– Та я сама повірити у все це ніяк не можу, Микольцю. Але як бачу, що за Надійкою знову Іван бігає, а вона йому посміхається, одразу вірю! Давно вона така радісна не була, а тепер щаслива ходить. Може, у них теж все складеться?

– А чи віриш ти, що Олексій – наш син? Мені дивно в це повірити, а на онуків, як подивлюся – ну викапаний я в дитинстві. Олексій же з Надею дуже схожі. Так і не дивно, брат і сестра, як не як! – Микола Петрович похитав головою, наче переживав, що це все сон, ось він зараз прокинеться, і все це зникне.

Але нічого не зникло!

На ґанок будинку вийшла Дарина, їхня невістка, і покликала,

– Мамо, тату, ходіть обідати!

Вони обоє навіть стрепенулися від цих теплих слів – ще не звикли, що сім’я в них тепер така велика і дружна.

– Тетянко, а не знаєш, що в нас на обід сьогодні? – несміливо запитав Микола Петрович.

– Даринка супчик готувала і котлетки, питала вранці, чи любимо ми таке, уявляєш?

– Та вже ж, уявляю, видно права була бабця моя, не помилялася, коли наворожила нам двійнят, і щасливу старість у великій і дружній родині.

Тому бабуся й дивувалася, коли ти з однією Надійкою з пологового будинку приїхала. Та вже слаба дуже була, до пуття сказати не могла! Ну так що, ходімо їсти котлетки і супчик? – Микола Петрович обійняв дружину. – З тобою, Тетянко, я готовий і макарони порожні їсти.

Але яке ж це щастя, коли повен будинок рідних. Донька, син, онуки вже підростають…

І це все тепер у нас нарешті є!

КІНЕЦЬ.