Анна на чужині ні про що так не мріяла, як про те, що вона одягне свою норкову шубку, новенькі лакові чоботи, і пройдеться в неділю по селі, щоб всі бачили, якою синьйорою вона стала. Вона і сама не знає, навіщо їй це, але от їй дуже саме цього хотілося.

Це в Італії вона Анна, дружина італійця Александро, у якого навіть своя вілла є, а в селі вона так і залишилася Ганькою. Отак причепилося до неї це ім’я, яке наче брудне тавро жінка намагається стерти усе своє життя. Можливо, коли люди, нарешті, побачать, якою синьйорою вона стала, то перестануть її так називати, і почнуть шанобливо кликати її Анна, як в Італії.

Заміж Анна вийшла в 18 років, щойно школу закінчила, і відразу під вінець. Сім’я багатодітна, тож батьки Анни навіть зраділи, що старша донька піде жити до чоловіка, і їм менше клопотів буде. А свекруха її відразу не злюбила, бо вважала, що не пара вона її єдиному сину Богданчику, тому відразу і стала називати її бідною Ганькою.

Анна спочатку виправляла свекруху, казала, що у неї прекрасне ім’я, яким нарекли її батьки – Анна, та свекруха на це не зважала. І мало того, що вона так невістку кликала, так з часом і Богдан став так само називати дружину.

Сімейне життя не клеїлося ніяк, Богдан у всьому слухався своєї мами, а порадами дружини нехтував. Все частіше Анна почувалася служницею в домі свекрухи, аніж повноправною господинею.

– І чого ти все це терпиш? – якось запитала Анну сусідка, яка приїхала у відпустку з Італії. – За ту роботу, яку ти тут робиш задарма, в Італії ти б отримувала тисячу євро. Так що, якщо надумаєш – кажи, допоможу чим зможу.

Анна про таке навіть ніколи і не думала, адже вона вже звикла до свого життя, нехай і такого, а там все нове, невідоме. Та, дивлячись на те, як добре виглядає сусідка-заробітчанка, Анна зрозуміла, що не все так там погано.

Наважилася таки Анна поїхати в Італію на заробітки, і жодного разу вона про це не пошкодувала. Єдине, що її замучувало в цій ситуації, це те, що сина довелося залишити з свекрухою вдома. А вона її на дорогу “поблагословила” словами:

– Ганько, кому ти там потрібна? Пропадеш у світах…

От і старалася Анна довести всьому світу, а насамперед свекрусі, що вона не пропаде. Сусідка, як і обіцяла, знайшла їй роботу бадантки, вона доглядала одну літню пару. Анна досі пам’ятає, як прийшов син цих людей, щоб дати їй першу зарплату. Александро запитав, як її звати, а вона відповіла, що Ганька, а потім відразу себе виправила – Анна.

Александро усміхнувся, і сказав: “Анна, белла”. Жінка не до кінця розуміла, що він має на увазі, але з його милої посмішки і захопленого погляду, вона зрозуміла, що все добре. Тоді вона вперше тримала в руках тисячу євро, і не могла повірити, що це вона сама заробила ці гроші.

Згодом Александро почав їй платити більше, і всі гроші Анна ретельно складала на купку, щоб приїхати додому з кругленькою сумою, і показати, що вона таки чогось вартує.

Та їхати додому найближчим часом не довелося, бо Богдан її собі іншу знайшов, а їй зателефонував в Італію, щоб повідомити, що розлучається з нею.

Гірко тоді плакала Анна, а найприкріше було те, що син став на батькову сторону, і прийняв його нову пасію. Усі разом вони стали жити у них в будинку, а Анна зрозуміла, що у неї вже немає причин повертатися додому.

Сум в очах української заробітчанки побачив Александро. Він не приховував, що подобається йому Анна, а коли почув про її ситуацію, то відразу зробив їй пропозицію – переїжджати до нього на віллу.

Анна довго відмовлялася, бо хотіла таки трохи заробити, але, зрештою, погодилася і узаконила свої стосунки з заможним італійцем. Відтоді вона стала синьйорою, а Александро не переставав її кликати “белла Анна”.

Додому Анна повернулася, бо дізналася, що її син одружується. Справи у них стали кепськими, чоловік захворів, його нова дружина нікому не терпить, усім “веселе життя” влаштувала. Син з нареченою не мають де жити, бо додому невістку точно не приведе.

Синові Анна зробила неабиякий сюрприз – купила квартиру в місті, щоб він зміг відразу жити окремо. Що б там не було, а вона таки відчувала провину перед своєю дитиною за те, що залишила його.

Коли син розповів Анні, яка у них зараз ситуація вдома, Анна відразу ж поїхала в село, в звичайній куртці, забувши про свою мрію – шиканути по селу як справжня синьйора в дорогій норковій шубі, адже було не до того.

Чоловік і справді серйозно захворів, і потрібні були великі гроші на його лікування. А свекруха так постаріла і подалася, що її і не впізнати. Анна дала їй тисячу євро, і сказала, що якщо буде треба ще, то вона передасть, головне, щоб Богдан одужав.

– О, Ганька приїхала, – раптом вискочила з хати дружина Богдана, і хотіла ще щось образливе сказати.

Але свекруха обірвала її на півслові:

– Ніяка вона тобі не Ганька, тобі далеко ще до неї.

А до Анни звернулася із сльозами каяття:

– Пробач мені, Анно, за те, що не відразу розгледіла твоє щире серце і твою світлу душу, і що через мене до тебе причепилося це неприємне ім’я. Розумію я тепер, що неправа була, та минулого не повернеш. Часом люди і самі не знають, що творять.

Анна поверталася в Італію з важкими думками. Начебто, кожен отримав те, на що заслужив, але так хочеться, що в цьому світі було більше добра і світла.

Джерело