— Дочка на мене ображається! — Виявляється, я — погана мати, ростила її не так! Все робила неправильно: і годувала погано, і одягала в мотлох, і по паркам-театр не водила, і до моря не возила! І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було …
– Дочка на мене ображається! – розповідає шістдесятлітня Поліна Василівна.
– Виявляється, я – погана мати, ростила її не так! Все робила неправильно: і годувала погано, і одягала в мотлох, і по паркам-театр не водила, і до моря не возила! І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було …
Ну, може і не було, так – жили ми скромно. Я ростила її одна. Мені ніхто не допомагав – чоловік втік, аліменти платив нерегулярно. Крутилася сама, як могла
…Поліна Василівна і зараз живе скромно і замкнуто, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків.
Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, ловить знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і цукром йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший…
Втім, за дешевими продуктами Поліна Василівна полює швидше зі спортивного інтересу, а не по фінансовій необхідності. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає квартиру, яку купила на початку століття спеціально «собі на старість».
– Тоді ціни на житло були не такі шалені, як зараз, – розповідає Поліна Василівна. – Був якийсь період, коли реально можна було купити і я встигла якимось чудом…
Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На пенсію не проживеш, працювати вже сил немає і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії і образи, спілкуватися зі мною не хоче…
Дочка Поліни Василівни, Євгенія, з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі інституту. Зараз Жені вже за тридцять, у неї сім’я, чоловік і шестирічний син.
Євгенія з чоловіком працюють і платять кредит за квартиру, дитина ходить в садок. На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка.
Бабусю, син Євгенії майже не знає: свекруха живе далеко, а підтримувати відносини з Поліною Василівною дочка не вважає за потрібне.
– Ось я вже й доросла давно, сама мма, а до тепер прикро!
– пояснює Євгенія близькій подрузі.
– Не можу пробачити матері бідне дитинство. Старого одягу з чужого плеча, стоптане взуття, насмішок в класі!
– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Євгену подруга. – Твоя мама ростила тебе одну. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто…
– Ой, та ладно, чого там непросто! – злиться Євгенія.
– У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, платили вчасно і непогано платили. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, затягнувши пояси. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове…
– А тобі не купувала чи що?
– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два хлопчика постарше, вона часто приносила нам речі – після двох пацанів.
Ці речі на смітник треба було викидати, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала і відправляла мене в ЦЬОМУ в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги…
Євгенія важко зітхає.
– І справа не тільки в одязі… Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі лікую, наприклад. Товста, сутула, з проблемною шкірою…
Мати ні зуби мені навіть не спробувала полікувати, ні сколіоз. Лікар рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей. На екскурсію мене з класом не пустила, у нас все поїхали, УВЕСЬ клас, крім мене… Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиного шкільної сукні!
– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.
– Оксано, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила.
Природно, не мені – так питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових-то не купила жодного разу за все дитинство… Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит сплачуємо.
– Жень, але вона на свої гроші купила…
– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі… На моєму здоров’ї, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так…
КІНЕЦЬ.