Ще з самої першої зустрічі Лариса зрозуміла, що вона не зживеться з Ольгою Михайлівною. То навіщо псувати собі і чоловіку нерви, ліпше зразу сказати про це Сергієві. Він тоді не дуже зрозумів Ларису: мама для нього була найдобрішою людиною у світі.

Ти просто її не знаєш. Ось поживете трохи разом, сама переконаєшся, що вона добра людина, – мовив.

Та що там переконуватися, Лариса уже мала свою думку про свекруху. Ще відтоді, як, та не приїхала на їхнє з Сергієм весілля. Справляли його у ресторані – велике, гучне. Правда, доклали до нього грошей лише її батьки. А що ж мати Сергія?

– Я не маю звідки, діти, вам помогти, – сказала.

– Живу тільки на пенсію

Лариса і сама це знала, а все одно – боляче. Як же це так, один син – і нічого. Люди ж якісь заощадження роблять.

Немовби на сміх був і подарунок від Ольги Михайлівни – відріз на плаття. Інші свекрухи на весілля невісткам золото, долари дарують, а тут – якась тканина. Навіть не признавалася нікому про цей подарунок, запхнула десь подалі у шафу.

Ще й на весілля до ресторану свекруха не з’явилася. Поїхали вони до неї з Сергієм в село на далеке Полісся. Поки блукали у тих сільських болотах, у Лариси вже і настрій весільний пропав. Поблагословила їх Ольга Михайлівна – і все. Хвора, мовляв, тиск високий, щойно лікар пішов з хати, куди там їхати.

А тепер ось, коли батьки Лариси молодим квартиру купили, з’явилася. Не може більше одна у селі жити: недуга мучить, хату взимку обігріти нічим, до лікарні далеко, світло вимикають.

І все-таки Лариса не перечила Сергієві. Може, тому що любила чоловіка. Був красивий, розумний, добрий. Не пив, заробляв непогані гроші. До Лариси – тільки «сонечко». Де зараз такого чоловіка знайдеш? Усі подруги заздрили.

І з Ольгою Михайлівною вона не сварилася. Правда, посуд після свекрухи перемивала. І віником заборонила користуватись: це ж не в селі, що треба підмітати, пилосос для цього є. А що свекруха не так ліжка застеляє, як треба, то вона теж не винна. Їсти Лариса сама буде готувати. Як приїхала до них свекруха, то хай відпочиває.

Ольга Михайлівна відпочивала не довго. Через якийсь час почала збиратися додому.

– Що це ви надумали, мамо? Чого вам туди, у ту стару хату їхати? Чи вам зле у нас? – допитувався Сергій.

– Ні, сину, не зле. Просто додому хочеться.

Вона складала у сумку свої нехитрі речі: немодні кофтини, блузки, таких фасонів Лариса уже й на гуманітарці не бачила. Несміливо попрощалася з невісткою і з сином. І зачинила за собою двері. Лариса полегшено зітхнула.

А потім від Ольги Михайлівни прийшов лист. Незабаром ще один і ще. Писала про те, що чорниць і журавлини їм на зиму насушила. А тепер ось гриби почалися, то також назбирає. Сергій читав уголос тихі, прості слова. Дивився на Ларису, але вона не хотіла його розуміти. Знала: за цими рядками стояло одне – Ользі Михайлівні було погано там, у глухому селі.

Сергій вирішив поїхати до матері сам. Лариса не перечила. Навпаки, збирала чоловіка у дорогу, передавала свекрусі то те, то се.

– Може, і ти зі мною? – Сергій пригорнув дружину.

– Що ти, у таку далечінь, трястися тими дорогами.

– А й справді не треба – погодився Сергій. Тепер, коли Лариса чекала дитину, він був особливо ніжний з нею.

Поїхав. А наступного дня прийшла трaгічна звістка: Сергій загuнув. Пішов купатися, потрапив у джерельний струмінь – і крижана вода затягнула його в свої нетрі навіки.

До Лариси доходило усе, мов крізь сон. Ще тільки вчора він був тут, удома, з нею.

Вона їхала у далеке поліське село. Туди, де зараз був Сергій.

Ще день – і все закінчилося. Тільки свіжий горбик землі залишився на цвuнтарі. І вони з Ольгою Михайлівною удвох у старенькій хаті.

Лариса захворіла. Не могла підвестися після похoрону. Боліло усе: серце, руки, ноги. Гoріла в температурі. Ольга Михайлівна міняла компреси, варила якісь трави. Напоювала ними Ларису, розтирала онімілі пальці. Гладила, мов маленьку, по голові.

– Якось переживемо це, переживемо, – шепотіла блідими губами. – А тобі ж народжувати треба, повертатися додому, у Тернопіль. Я буду з ним, з сином тут, у селі. А онука, коли нарoдиться хлопчик, Сергійком назвемо.

Лариса плакала. Полегшено, коли сльози уже не лягають каменем на душу, а навпаки, ніби звільняють її.

– Може, і ви зі мною, мамо? Зиму у Тернополі перебудемо, а навесні приїдемо, могuлу квітами обсадимо, – подумала і сказала вголос.

Ольга Михайлівна справді приїхала до Лариси, але трохи згодом. Тоді, коли народилася внучка. Назвали її Олесею, це їм’я дуже подобалося Сергієві.

Ольга Михайлівна і доглядала дівчинку.

– А ти на роботу іди, – казала до Лариси. – Ти молода, тобі треба між людьми бувати. І взагалі, життя влаштовувати.

Час минав, підростала Олеся. І котрогось дня Лариса призналась Ользі Михайлівні, що подобається їй один чоловік.

– Як подобається, то і заміж виходь. На те воно і життя.

Правда, Лариса уже і вaгітною була, але її обранець не поспішав одружуватись. Потім зовсім зник. Вона плакала ночами, ховаючись від Ольги Михайлівни, від Олесі. Звіряла подушці і печаль, і сором. В одну з таких ночей і знайшла її Ольга Михайлівна. Плакала разом з Ларисою. А зі стіни, з портрета, на обох дивився Сергій.

Цього разу Лариса нарoдила хлопчика. Назвали його Сергійком. І в дитячий садок, і у перший клас ішов він за руку з мамою і бабусею Ольгою.

А недавно зустріла я їх усіх чотирьох: їхали на Полісся, на мoгилy до тата.

КІНЕЦЬ.