У неї перед очима відводили сина в наручниках. Через місяць у двері подзвонила дівчина, в руках новонароджений малюк з очима як у сина.

— Вибачте, я так більше не можу, — сказала вона, залишила дитину і всі rроші що у неї були, — я стільки встигла набрати, ще раз вибачте.

Передайте, що любила. Вона вже стара, але на ногах, сили ще є.

Зуміла виростити онука, віддала в школу.

Вже скоро син повинен повернутися.

Але хлопчик не чекав батька. І звинувачувати його не можна. У житті його не бачив.

Маму теж не знав, тільки те, що сильно любила його і, що їй шkода.

Скоро син повернувся. Довго плакав, просив вибачення у матері і дякував, що сина виростила. А дитина по початку і не розумів, хто він. Але потім звик, та так, що татом називав. Полюбив він батька, і він його сильно.

Мати нарешті розслабилася. Важко старій жінці таку відповідальність нести.

Але одного ранку прокинулася і побачила записку на столі: «їду, мені без неї важко». І знову все заново. Вона собі місця не знаходила, так як на цей раз дитина вже доросла, розуміє, що батько кинув його.

А у неї здоров’я вже не колишнє, трохи в ліkарню не потрапила.

Знову чергове перше вересня, знову дитина без батьків. Одного разу, повертаючись додому зі школи з онуком, побачила в під’їзді сина і невістку.

Вони сяяли від щастя. Виявилося, син їх не кинув. Він поїхав за kоханою, довго її шукав, і нарешті знайшов. Вона не вийшла заміж, серце не полюбило іншого.

Минув рік.

Син з невісткою оселилися в сусідньому будинку, працювали, але про бабусю не забули. Вони були нескінченно вдячні їй, що виростила онука і пробачила їх, а зараз ще няньчиться з новонародженою онукою, яка так схожа на неї.

КІНЕЦЬ.