Літо того року було особливим. Я проводила відпустку на узбережжі Таїланду, насолоджувалася сонцем та морем.

Саме тут, на пляжі, я зустріла Андрія. Він був таким же шанувальником пляжного відпочинку, як і я. Ми часто почали гуляти та розмовляти про все на світі.

Майже одразу з’ясували, що обидва приїхали з одного міста. Після закінчення відпочинку ми не припинили зустрічатись. Зустрічі на пляжі змінилися затишними вечорами у кафе та романтичними вихідними на природі. Він ніколи не шкодував грошей на наше спільне дозвілля і на кожне побачення приносив мені маленькі подарунки.

Я зрозуміла, що Андрій завжди чітко знає, чого хоче. Вже за рік він зважився на серйозний крок. Андрій запросив мене до поїздки на той же курорт, де ми й познайомилися. І раптом на пляжі, де розпочалася наша історія, він зробив мені пропозицію.

Після весілля з’ясувалося, що чоловік сплачує великий споживчий кредит. Кошти він брав ще до знайомства зі мною. І щомісяця зі своєї зарплати віддавав банку понад п’ятдесят тисяч гривень.

Звісно, мене така новина не порадувала. Начебто, щедрий чоловік із гарною зарплатою. При цьому більша частина цієї зарплати йде на виплату кредиту. Але в мене й на думці не було ображатися. Навпаки, я була рада, що Андрій може платити такий великий кредит, продовжуючи комфортно жити.

Через три роки після весілля з’явилася донька Марина. Я пішла в декрет і грошей стало катастрофічно не вистачати. То памперси треба купувати, то дитяче харчування.

– Андрій, ти коли вже свій кредит виплатиш? Давно платиш, а кінця не видно цих платежів.

– Та там багато ще платити, тож нічим тебе порадувати не можу поки що.

– То може, достроково його якось спробуємо закрити? У батьків гроші займемо, потім їм віддамо потихеньку. Натомість відсотків банку менше заплатиш.

– Ну, це незручно у батьків брати в борг, їм самим нелегко живеться.

Тож ми прожили ще один рік. Я вже думала Маринку в ясла віддати та вийти на роботу. Оскільки із фінансами зовсім туго стало, ціни в магазинах зростали.

І ось одного разу, коли я гуляла з коляскою у парку, я зустріла свою колишню однокласницю Віру.

Віра працювала в якійсь фінансовій організації, розкішно одягалася і взагалі мала чудовий вигляд. Ми побалакали трохи, і я поскаржилася їй на цей нескінченний кредит Андрія.

– Давай я на роботі запитаю в кредитному відділі інформацію щодо його кредитів. Дізнаємось, скільки йому ще цей кредит виплачувати.

– То це ж буде не зовсім чесно стосовно Андрія?

– Ну, проте хоч дізнаєшся, скільки тобі ще жити в такому безгрошів’ї.
Віра своє слово дотримала і наступного дня надіслала мені кредитну історію Андрія.

Виявилося, що кредит він виплатив ще три роки тому майже відразу після весілля. Проте регулярно кожну зарплату «половинив».

Коли чоловік прийшов з роботи, я вже морально себе накрутила.

– Та як ти смієш від мене гроші ховати? Тобі не соромно? У тебе маленька дочка, на яку багато грошей доводиться витрачати щомісяця. У мене одягу нового вже більше як рік немає, старе все доношую. Нічого зайвого не купую. А ти кудись витрачаєш по п’ятдесят тисяч щомісяця!

Андрій, звичайно, розлютився і став з’ясовувати, звідки я знаю про те, що він вже виплатив кредит. Сказав, що це його справа, куди він витрачає стільки грошей. І що він не зобов’язаний мені віддавати все до копійки, адже він не якийсь підкаблучник.

– Хто тобі взагалі сказав, що я всю зарплату тобі віддавати маю? У мене і свої потреби є, я на них у тебе просити гроші маю?

– Це які потреби по п’ятдесят тисяч на місяць виходять?

– Не твоя справа. Загалом тебе це не стосується. Скільки віддав, тій сумі й радій.

З тієї розмови минуло вже два місяці. Відносини з Андрієм сильно погіршилися, живемо тепер як сусіди. Грошей він мені віддає, як і раніше, мало. При цьому не забуває ситно поїсти двічі або тричі на день.

Втекти від нього не можу, тому що на декретні не проживу просто. І незрозуміло, що робити. З одного боку, не в кожній родині спільний бюджет. З іншого боку, почуваюся обдуреною.

КІНЕЦЬ.