Степанові було вже вісімдесят, але він був ще міцним старим, легким на підйом.

Ось і цього разу, як тільки захотілося йому, так він узяв і приїхав із села до міста, провідати сина з невісткою й онука.

– Ну що, як ви тут живете? – спитав він, коли родичі сіли до столу. – Павлик наш не одружився ще?

Онук Павло у відповідь тільки хмикнув:

– Ні, діду. Поки що не одружився. Куди мені поспішати?

– Так, куди йому поспішати? – одразу підтримала сина невістка. – Йому ще й тридцяти нема. Ще наживеться сімейним чоловіком, встигне.

– Це добре, що він вільний, – кивнув дід. – Дуже добре.

– Ти що таке говориш, батьку? – одразу ображено надув щоки син Степана Іван. – Хіба це добре, що він вільний? Я, між іншим, в його роки вже його народив.

– Це я Павлика народила, а не ти! – одразу полізла в суперечку невістка.

– Та ти, ти! – сказав Іван. – Хто ж сперечається? Я ж про інше говорю. Йому теж пора сім’ю заводити, і нам з тобою онуків народжувати.

– Правильно, пора, – знову кивнув Степан. – Давно пора.

– А чого ж ти тоді говориш, що добре, що він не одружений? – здивувався Іван.

Він дивився на батька й не розумів, що відбувається.

– Так! Це дуже добре, що він не одружений, – підтвердив знову дід.

– Батьку! – син здивовано дивився на Степана. – Щось я тебе не зрозумію. У тебе і те добре, і це. Ти навіщо сам собі суперечиш?

– Зараз поясню, – чомусь важко зітхнув дід. – І ви зараз усе зрозумієте. Тільки спочатку, Павлику, скажи, ти любиш діда?

– Якого діда? – не зрозумів онук.

– Як – якого? Ти мене любиш? Я ж про себе говорю!

– Тебе люблю, – посміхнувся онук.

– А якщо я в біду втраплю, ти мені допомагатимеш.

– Звісно.

– Тоді допомагай.

– Допомагати? – онук розгублено подивився на діда.

Слідом за онуком, і син з невісткою розгублено подивилися на Степана.

– Тату, ти щось наробив, чи що? – обережно спитав Іван.

– Та ніби ні, – знизав плечима дід. – Але… Я тепер, Іванку, влип по повній…

– Тату?! – ахнув син. – Ти знову сам собі суперечиш!

– Ага, – кивнув дід. – Суперечу. Коротше кажучи, тут нещодавно мого до сусіда Григорія… Пам’ятаєте, напевно, дядька Грицька, який через будинок від нас живе?

– Звісно, пам’ятаємо, – кивнув онук.

– Так от, до нього на Новий рік онука приїжджала. І я вам скажу, така вона красуня стала, очей не можна від неї відвести. Я прямо, побачив її, то ледь свою Ганну не кинув заради неї.

– Ти що таке кажеш, тату?! – син вирячив на Степана очі.

– Так, жартую я жартую… – знову тяжко зітхнув дід. – Одним словом хороша дівчина ця Світланка. Тільки нареченого у неї все немає й немає. Хоч і, начебто, пора їй уже заміж. Теж тридцять скоро буде.

– Ви навіщо нам це все розповідаєте? – насторожилася раптом невістка. – Щось мені не подобається, Степане Петровичу, що ви нам про цю дівчину так гарно розказуєте…

– І ми з цим сусідом Григорієм якось увечері сіли в шашки грати. І не просто так. Загалом, Павлику, так вийшло, що я програв. Тебе.

За столом миттю всі застигли.

– Ага… Каюсь, діти, згрішив я, – продовжив говорити Степан. – Грали ми з ним на те, що якщо Степан виграє, то я повинен буду чоловіка для його онуки десь роздобути, протягом року. А ви ж знаєте, що борг – це діло честі. Так що, Павлику, ти маєш тепер онучку його Світланку за дружину взяти. Більше нема кому.

– Ти що таке говориш, тату? – ахнув Іван, намагаючись зазирнути Степанові в очі, щоб зрозуміти, жартує батько, чи ні.

– Ну, не самому ж мені цю молоденьку дівчину в ЗАГС вести, – знизав плечима дід. – Мені ж тоді доведеться, Іванку, твою матінку залишити.

– Ти що, гульбанив, чи що?! – вигукнув обурено син.

– Чому?

– Тому що ти якусь нісенітницю верзеш!

– Так, Степане Петровичу, – докірливо похитала головою й невістка. – Ви ж, начебто, доросла людина, а таке говорите… Як дитина якась…

– Так… – сказав Степан ображено. – Значить, не допоможете ви мені… Не врятуєте старого… А ще… І ти, Павлику, мовчиш… Не очікував я від тебе… Виходить, доведеться мені грішити вдруге…

– А перший гріх який? – єхидно поцікавилася невістка.

– А перший, це коли я погодився із сусідом на таке грати. Ну, гаразд… Тоді я вам насамкінець покажу фотографію цієї Світлани, щоб ви не думали, що я даремно фантазую, і… І поїду я від вас.

– Куди ти поїдеш? – стурбовано запитав син.

– А хто знає, куди? Куди очі дивляться… І не стане мене. Але ви не хвилюйтеся, вас я не звинувачую, бо сам у всьому винен.

Степан дістав із внутрішньої кишені піджака фотографію дівчини, і акуратно поклав на стіл.

– Ось вам її миле личко, милуйтеся. І…Прощатися будемо з вами…

Першою фотографія потрапила до рук невістки. Вона довго роздивлялася її, потім зітхнула.

– Так… І справді, красуня… Це не фотошоп, часом?

– Ну-но, ну-но, – взяв фото в руки й Іван. – Гарна… Я б, заради такої дівчини, теж на край світу пішов…

– Я тобі піду! – сказала йому дружина. – Віддай фото синові. І дивись у мене…

Павлик узяв фотографію, невдоволено скривившись. Довго розглядав її, і обличчя його потихеньку почало змінюватися.

– Гарна, – кивнув він нарешті.

– І все?! – скривився Степан. – Просто – гарна?! Ти уважніше дивися, Павлику! Дивись, які в неї очі. Бо ж очі – це головне. В них душу людини видно.

– Ні, вона справді класна, – кивнув Павло. — Тільки ж ми з нею незнайомі, діду. Чого тільки про красу говорити?

– Ну і що, що не знайомі? – хмикнув Степан. – Якби ти захотів, я тебе з нею познайомив би швидко. Ти тільки скажи. У мене ж і адреса її є. Вона ж у вашому місті живе. Згоден?

– Що – згоден? – розгубився онук.

– Чи згоден ти бути її чоловіком, якщо вона погодиться?

– Батьку, ти що?! – засміявся від такого повороту Іван. – Ти чого до хлопця причепився?! Зараз молоді повинні самі собі вибирати пару.

– Ну, по-перше, нас ніхто не змушував одружуватися! – строго сказав дід. – А по-друге, не хочете таку красуню в невістках мати, то як хочете! Я щось придумаю! Як я маю, то я нареченого все-одно їй знайду!

– Батьку, ти чого сердишся?! Ця Світлана – вона теж сучасна дівчина, – почав виправдовуватися Іван. – Може їй наш Павло зовсім не сподобається?!

– Так, Іванку… Виходить, погано ти знаєш свого батька, – хмикнув Степан. – Я ж цій красуні фотографію твого сина вже показував.

– І що? – відкрила рота від подиву невістка.

Степан витримав паузу, переможно спостерігаючи за тим, як усі напружено чекають на його відповідь.

– Сподобався їй наш хлопець, – сказав він, нарешті. – Але теж, соромиться вона поки що відповідь щодо весілля давати. Теж чекає, коли я їх познайомлю.

– Та ти що?! – не вірив своїм вухам Іван. – Сподобався?!

– Діду, ти жартуєш, чи що?! – хвилюючись, спитав Павло.

– Запам’ятай, Павлику, такими речами не жартують. Так що, через тиждень, на наступних вихідних, збирайся, і щоб приїхав до мене в село. Світланка теж там буде. Зрозуміло?

За столом знову всі замовкли, з подивом роздивляючись діда.

– Ну що, застигли? – хмикнув він. – Кажу ж, добре, що Павлик поки що неодружений. Але до весілля готуватися пора.

Поки ваш дід живий, він свого онука в надійні руки Світланки прилаштує, навіть не сумнівайтеся!

Тому що це – справа честі!

КІНЕЦЬ.