Я заміжня, у мене є дочка. Трагічно, будинок, де я виросла і де жила моя мама, був зруйнований під час повені.

Тому ми з чоловіком вирішили купити для мами квартиру, бо обидва добре заробляємо. Ми могли дозволити собі початковий внесок та були впевнені, що розплатимося з іпотекою за 3-4 роки.

У результаті квартира, куплена і відремонтована за наш рахунок, була оформлена на ім’я моєї матері, і ми не просили її про фінансову участь у цьому питанні.

Через це рішення довелося на три роки пожертвувати відпусткою, але ми впоралися без жодних проблем.

Через кілька років, коли наша дочка Олена закінчила школу і вступила до інституту в тому ж місті, де жила моя мама, для внучки здавалося природним жити з бабусею, а не в гуртожитку.

Таке рішення також здавалося ідеальним і моєму чоловікові. Однак моя мама категорично заперечувала цю ідею.

Вона наполягала на тому, щоб Олена жила сама, стверджуючи, що проживання з кимось тільки заважатиме нормальному зростанню та розвитку, незважаючи на мої побоювання залишати Олену без нагляду у гуртожитку.

Відмова мами дозволити онуці залишитися, нехай навіть тимчасово, у квартирі, яку ми їй надали, залишила мене глибоко враженою та скривдженою.

Розмірковуючи над цією ситуацією, я не можу позбутися почуття зради. Після всіх жертв, які ми принесли, щоб забезпечити їй комфортне проживання, її небажання допомогти з Оленою виглядало як невдячність з її боку.

І чого можна очікувати від інших людей, коли навіть близькі родичі поводяться так неблагородно?