Якось свекруха вирішила, що моїй доні зі мною погано живеться. Тож вона вирішила врятувати онуку від рідної матері.

– Хіба я щось погане Даринці робила? Чого твоя мати так переживає?- запитую у чоловіка, увійшовши в будинок. А у відповідь тільки тиша. Коханий тільки  голову похилив.

Я довго намагалася вияснити, що трапилося і зупинити утікачок. Але ніхто мене чути не хотів. Мені на секунду навіть зналося, що я для них усіх просто пусте місце.

Як до такого дійшло?

Зараз усе розповім.

Сама я виросла у багатодітній сім‘ї. Ми зростали у добрі та достатку, тож ще із дитинства я також мріяла про власну велику сім‘ю. Як загадала, так і сталося. Зараз маю  п‘ятьох дітей.

Але на цьому зупинятися не хочу. Щиро вірю, що  Бог дасть і шосте немовля. А там і наступні підуть. Діти для мене – це щастя. Бо народжую не для галочки, а тому що щиро їх усіх люблю. Усе, що ми маємо з чоловіком, постійно вкладаємо у діток. Нічого для них не жаліємо.

Звісно, годувати чад треба. А на це йдуть чималі гроші. Тож обом доводиться працювати. Я – вихователька у дитячому садку, а чоловік горбаться на заводі. Дім часто залишаємо на дітей. Вони наші головні помічники.

Щоб було легше з продуктами, маємо власний город та господарство. Встежити за всім важко. Часом багато не встигаємо, але ж усе для дітей.

Наша найстарша донечка Аліна – вже доросла дівчинка. Їй уже 14 років. Тому вона з легкістю може допомагати батька. Ми часто просимо її подоїти корів, погодувати свиней, приготувати обід і наглянути за меншими дітьми.  Думаю, це цілком нормально. У моїй сім’ї ми завжди допомагали одне одному і ніхто не бідкався. Виросли працьовитими і старанними людьми. Та й стосуються прохання про допомогу не тільки Алінки, а й всіх інших дітей. Осторонь залишається тільки дворічний Микола.

Подібні поняття могли бути дещо чужими тільки для мого чоловіка. Він виріс у місті, в інтелігентній родині. Але з часом і коханий звик до всіх моїх дивацтв. Прийняти подібне не могли свекри. Вони називали мене інкубатором, який, окрім дітонародження, нічого не вміє. Таке ставлення з’явилося після народження третьої дитини. Ці люди припинили бачити в мені невістку.

Втім, частинка людяності у них все ж таки залишилася. Допомагати дітям вони не перестали. Мені з чоловіком довелося переїхати до села, бо там і простори більші, і можливості для такої сім’ї, як наша, куди ширші. Свати ж тільки косо на нас оглядалися, продовжуючи підтримувати нас фінансово.

Одного дня свекруха вирішила врятувати сина від мене. Намагалася відкрити очі на життя з такою дружиною, як я. Але він мене все одно любить, тому слухати матір не став. Ми й досі разом.

Потім уся увага свекрів перемкнулася на Аліну.  Вони голосили, як їм шкода дитини, ніби ми над нею знущалися.  Рідні ж стверджували, що я її використовую. Роблю з неї домогосподарку, яка світу білого не може побачити через моїх корів, городів, кухні та дітей.

Такі кумедні.

Зляться так, ніби ми з чоловіком у цей час на курорт їдемо.

Сама ж Алінка ніколи не жалілася.  Але бабусю з дідусем завжди дуже рада бачити. Ті ж навзаєм постійно намагалися витягти її кудись із дому. То на річку, то на море, то до табору. Останній раз вони записали її на курси англійської та в хор. Доні це сподобалося. Вона так радісно розповідала про перші досягнення.

Я за доцю дуже рада, але мені потрібна допомога. Тепер навіть не знаю, як повернути Алінку додому. Зовсім скоро на світ з’явиться її братик і клопотів побільшає. Ситуацію ускладнює те, що я не можу піти в декрет. Нам потрібні гроші. Запитаєте, що ж з іншими дітьми? На них я поки боюся залишати немовля. Надто маленькі. А ось Аліна вже з досвідом. Не одного брата та сестру на ноги поставила.

Але кілька днів тому дівчина повідомила, що збирається вчитися у міській гімназії.

Думала понадіятись на одинадцятирічного Степана. Але йому зараз не до відповідальності. Він лише вередує й допомагати нічим не збирається.

Тому мені терміново потрібна Аліна.

Я вже казала, що й сама виросла у великій родині. Була однією зі старших і на мої плечі також лягало багато обов’язків. І я смиренно все виконувала. Це і називається сім’єю, коли ви допомагаєте одне одному.

Тільки мої свекри чомусь вважають по-іншому.

Вони щодня дорікають мені тим, що я не ціную власну доню. Кажуть, що вміти у 14 років порати господарство, дивитися за дітьми, готувати їсти, стежити за чистотою на подвір’ї – це занадто. Батьки мого чоловіка переконані, що так Алінка втратить усе своє дитинство. Але я думаю, що родина і є її дитинство. Коли ж їй всього навчатися, як не зараз, біля матері?

Мені взагалі не подобається, що свекруха лізе до чужої родини. Вона тільки псує все. До приїзду свекрів нас все було гаразд.

Найбільше свекруха капає на мозок синові. Останнім часом у неї непогано виходить. Коханий почав вмовляти мене вийти у декрет. Я ж намагаюся йому пояснити, що це погана ідея. Краще я гроші зароблятиму. Вони потрібніші. На що ми жити будемо? А діти як?

За ціле дитинство власну матір я рідко бачила. Вона з усіх сил старалася забезпечити нам життя. Зранку готувала нам сніданок і йшла на роботу, а поверталася аж пізно ввечері.

А я з молодшими братами та сестрами сама дім до ладу приводила. І їсти у мене було зварено, і діти доглянуті, і город скопаний. Я встигала все.

Сьогодні ж мене сильно ображає, що чужі люди втручаються у мій сімейний поряд, перевертаючи там усе з ніг на голову.

Я таки взяла коротку відпустку, але кидати роботу не збираюся. Без Алінки ледь встигаю з усім поратися. Уже із сотню разів дзвонила доньці та свекрам. Хотіла вмовити повернутися. Але та вперта. Або це її чоловікова рідня так підмовила.

От і не розумію тепер геть нічого. Хіба це нормально? Чому свекри раптом вирішили, що знають, як краще моїй доньці жити? Для чого було починати весь той розбрат?

Чи вважаєте Ви думки та поведінку матері Аліни правильними?

Який зі шляхів краще обрати дівчинці: повернутися додому чи залишатися у бабусі з дідусем?

КІНЕЦЬ.