Для початку хочу сказати, що ми з моїм чоловіком зробили все для того, щоб наша дочка ні в чому не мала потреби. Хоча жили ми не дуже заможно, але кожну вільну копієчку вкладали в неї, а також намагалися приділяти максимум уваги своїй дитині, як тільки могли. А вона швидко виросла, і, практично, зовсім забулася про нас.

Коли наша дочка Ірина ще в школі навчалася, ми з чоловіком оплачували їй усі гуртки за її бажанням: гімнастику, плавання, малювання, іноземну мову. Потім самі економили на всьому, але лише на собі, аби тільки Ірина нормально закінчила навчання.

Коли подорослішала – ми з батьком влізли в кредит, аби тільки у неї був власний дах над головою, і щоб люди її не вважали за «безприданницею».

А вже як виповнилося Ірині 26 років, вона познайомилася з молодим чоловіком. Раніше у неї вже були відносини, але ні до чого серйозного вони не доходили, не складалося з цим, а з цим чоловіком вона мало не відразу зібралася йти під вінець, сказала, що лише за нього заміж вийде і все, адже вона знайшла свого єдиного.

Нам з чоловіком її обранець не сподобався дуже – приїжджий хлопець з маленького села, з бідної сім’ї і без освіти, перспектив взагалі ніяких не було у нього. Звичайно, не про такого зятя ми з чоловіком мріяли для своєї єдиної донечки Ірини.

Ми намагалися якось м’яко її умовити щоб вона не поспішала з’їжджатися зі своїм нареченим, і гарненько подумала, чи потрібний їй саме такий чоловік. А саме з розмови не подіяли на нашу доньку зовсім – вона привела свого нареченого в куплену нами з чоловіком для неї квартиру, і поселила його там на всьому готовому. Якось так.

Чоловік цей навіть прогодувати її толком сам не міг, тому нам з чоловіком весь час доводилося передавати їм гроші і продукти. Виходить, що ми їх ще й годували весь цей час. Не могли не допомагати своїй дитині, адже знали, що вона не дуже добре живе.

Загалом, Ірина з нареченим зіграли весілля, хоча основну частину грошей давали ми, свекри навіть меншу половину банкету з горем навпіл оплатили. Потім моєму чоловікові довелося подбати про те, щоб влаштувати зятя на хорошу роботу, і завдяки цьому він тепер може забезпечувати нашу дочку хоч якось сам.

Думали ми з батьком весь цей час, що нашу турботу вони цінують, що почуємо за всі свої старання «дякую», але не тут-то було, на жаль.

Коли наша донька зі своїм чоловіком стала жити більш-менш самостійно, ми з батьком майже перестали їм допомагати, і стали відкладати хоч якісь гроші собі на старість, адже бачили, що єдина дитина дуже віддаляється від нас і навряд буде допомагати нам на старості років.

Після цього ми відразу отримали від них тільки докори: мовляв, ми зятя не хотіли приймати, щастя своїй доньці не бажали, і намагалися її старою дівою залишити.

Мені особисто було так неприємно все це почути від своєї рідної єдиної дитини, якій ми так багато допомогли, але для дочки тепер існує тільки один авторитет – її чоловік, вона його лише в усьому слухається, і погоджується з ним у всьому, а він вселяє їй такі думки.

Дуже прикро чути подібні слова від своєї найріднішої людини, якій ми з чоловіком хочемо тільки добра, і для якої нам нічого не шкода. Здається, вона взагалі нас за ворогів своїх рахує.

Я думаю тепер, що все це почалося через те, що ми не дозволяємо зятю прописатися в квартирі, яку ми з чоловіком купили для своєї доньки. Ще чого, і так ми його всім забезпечили, не вистачало тільки, щоб він потім при розлученні частину квартири нашої у неї забрав. Але як до дочки достукатися – не знаємо. Виростили зрадницю на свою голову, шкода, що вона така невдячна.

Донька каже, що це ми винні з батьком, бо як вона вийшла заміж, то ми відвернулися від неї, допомагати перестали. От як з таким бути? Як їй довести, що вона не права? Та й взагалі, чи можемо ми розраховувати на таку доньку на старості років?

Джерело