Андрій та Марія одружилися у свідомому віці. Їхній шлюб був союзом двох дорослих розумних людей, які зробили свій вибір і були націлені на створення сім’ї. Але найголовніше, вони любили одне одного, вважали, що їхня зустріч – подарунок долі, яким треба дорожити.

Тому, чи не відразу вони почали будувати плани їхнього спільного майбутнього, а офіційна реєстрація шлюбу вважалася чимось настільки природним та безперечним, що навіть не обговорювалася. І те, що вони розписалися через рік знайомства, а не через місяць, як їм хотілося б, було пов’язане лише з тим, що вони хотіли зробити гарне весілля, справжнє свято, і не залізти при цьому в борги, тому збирали і планували.

Сімейне життя ні Андрія, ні Марію не розчарувало. Все було так, як їм і хотілося. Їм було легко і добре разом, вони розуміли одне одного з півслова, а якихось серйозних причин для сварок у них просто не було. І навіть батьки з обох боків (треба сказати, дуже літні, бо Андрій і Марія були “пізніми” дітьми) були такі щасливі, що їхні діти нарешті влаштували своє життя, такі задоволені вибором, що, звичайно, і тут жодних класичних сварок теща-зять чи свекруха-невістка, не було і близько.

До речі, радість була взаємною. Андрій дуже шанобливо ставився до батьків Марії, а Марія просто любила батьків Андрія і завжди шукала нагоду їх порадувати. І ось тут і сталася у молодих перша сварка.

У Антоніни Петрівни, мами Андрія наближався день народження. Не ювілей, але все-таки свято.

– Відзначимо у своєму колі, тільки ми, – поінформувала Антоніна Петрівна молодих.

У неї нещодавно не стало двох найкращих подружок і розуміла, що новими вже навряд чи обзаведеться. Натомість у неї є сім’я! Може, і онуки скоро підуть, сумувати буде ніколи…

– Що подаруємо твоїй мамі? – Запитала Марія у Андрія, ледве отримавши запрошення.

– Ой, та я навіть не знаю, – скривився той.

– Та їй нічого особливо не треба…

– У сенсі – не треба? А що зазвичай ти даруєш? Що дарує Олексій Миколайович? – запитала Марія.

– Ну різне… Квіти даруємо… Ось минулого року праску подарували. Набір терілок дарували… Сковорідку…, – відповів Андрій.

– Нічого собі, – обурилася Марія. – А Антоніна Петрівна сама про це просить чи це ваша ініціатива?

-Так мама ніколи нічого не просить. Каже – нічого мені не треба. Так що не морочтеся. Їй головне, щоб ми прийшли. Це для неї найкращий подарунок, – спокійно відповів Андрій.

– Ну знаєш … Я так не вмію – з порожніми руками. Давай хоч парфуми їй подаруємо. Це завжди потрібно. Вона якими користується? – запитала дружина.

– Та ніякими, здається. Та й навіщо їй це? Від неї так затишно булочками пахне… Корицею… Котлетами…, – з задоволенням сказав Андрій.

– Андрій! Твоя мама жінка взагалі-то. А ти теж хороший – навіть не знаєш її улюблених парфумів! Тарілки даруєш! – не могла заспокоїтися Марія.

– Слухай, – Андрій починав здратуватися.

– Якщо мені кажуть, що нічого не треба, значить, не треба! Не користується вона парфумами! Хочеш – даруй! Тільки вона їх викине. Краще давай новий блендер їй подивимося – я думаю, їй корисніше буде …

Того вечора подружжя не посварилося, проте, залишилося кожен при своїй думці і незадоволене одне одним. А наступного дня Марія з чистої впертості пішла до магазину і, поговоривши з консультантом, купила для Антоніни Петрівни невеликий флакончик досить нейтральних парфумів.

– Такі, точно, сподобаються! – переконувала дівчина-консультант.

– Марійка, люба, ну навіщо ти так витрачалася” – в очах іменинниці стояли сльози.

– Вам не подобається? – засмутилася Марія.

– Що ти! Дуже, дуже подобається! Сама б я ніколи собі не купила. Але ж як хотілося… Зайдеш, бувало, в магазин, і ходиш, чіпаєш флакончики, нюхаєш… А потім на ціну глянеш. – вона махнула рукою.

– Скільки разів хотіла Олексія попросити подарувати мені парфуми, але якось незручно було, чи що… Такі гроші… Краще щось корисне для дому купити…

– А Андрій? – запитала Марія.

– Ну так тим більше! Молодий, гроші потрібніші… От і не просила… Дякую, Марійко! – Антоніна Петрівна променисто посміхнулася.

Тактовна Марія не стала нічого говорити чоловікові в дусі “я мала рацію”, але він і сам все бачив.

– Ну треба ж… – дивувався чоловік. – ніколи б не подумав, що мама парфуми любить… Ну, колись давно, начебто користувалася, але останнім часом… А ти молодець! Визнаю, був неправий! – підсумував Андрій.

– Антоніна така жінка, – розголошував через півроку Олексій Миколайович, сидячи в альтанці на дачі разом з Марією та сином і попиваючи чай. – Взагалі прикраси не носить. Не любить, чи що…

– Так, я теж звернула на це увагу, – погодилася Марія. – Але чому?

– Не знаю навіть, Марія… Раніше я їй якось купував у подарунок – і браслет з бісеру, і намисто з красивих черепашок, а вона “дякую”- і в комод прибирає. Не носить. Кажу ж – не любить прикраси, – пояснював Олексій Миколайович.

– А, крім черепашок та бісеру ви їй щось ще дарували? – запитала Марія.

– Ну так. Кільце дарував з гарним камінчиком. Поносила трохи, потім кільце потемніло, і теж у комод вирушило, – відповів Олексій Миколайович.

– Зрозуміло, – відповіла Марія і задумалася.

***

– Андрій, а давай твоїй мамі на день народження якусь золоту прикрасу подаруємо? Ланцюжок якийсь з підвіскою… Або браслетик, – запропонувала Марія чоловікові.

– Та навіщо? Тобі ж тато тоді казав, що мама цього нічого не носить! – відмахнувся Андрій.

– Чого саме “цього”? – хитро примружилася Марія.

– Намиста з черепашок? Чи пластмасові сережки? Андрій, вона не підліток! Можу помилятися, але мені здається, що тут ситуація, як із парфумами. Може, їй хочеться мати золоту прикрасу, але вона соромиться попросити, а ви з Олексієм Миколайовичем самі не можете здогадатися.

– Так ну! – почав було Андрій, а потім задумався.

– А, може, ти й маєш рацію… Адже у мами немає жодної не те що золотої, навіть срібної прикраси… Весь час економить, економить… І мовчить… а ми й раді старатися – та не треба їй нічого!.. А вона, мабуть, про нас думає…

…Золотий ланцюжок із підвіскою у вигляді літери “А” Андрій та Марія вручили іменинниці вже разом, але Антоніна Петрівна все одно окремо подякувала Марії, розуміючи, чия це була ідея.

– Як же це приємно – відчувати себе жінкою а не додатком до плити! – Вона навіть розплакалася.

– Дякую тобі, Марійка! Завжди шкодувала, що у мене доньки немає, а тепер… – вона не домовила і обійняла Марію.