Степан і Марія зовсім не збиралися приходити в гості до свого сина несподівано. Але так вийшло. Степан сподівався на Марію. Думав, що вона про все домовилася. А Марія те саме думала про Степана. Вони обидвоє були цілком впевнені, що на них чекають. Тому спокійно зібрали дві великі сумки гостинців, посиділи на доріжку та поїхали.

Їхати треба було на метро через все місто. Можна було, звісно, ​​викликати таксі. Але! Вони вирішили діставатися метро. Бо Степан сказав, що взимку так безпечніше.

Тим більше, що син хоч і жив на іншому кінці міста, але будинок його знаходився неподалік метро. І Степан із Марією теж недалеко від метро жили. Лише п’ятнадцять хвилин швидким кроком.

У метро подружжю було не до розмов. Степан спав. А Марія щось читала у телефоні. Їхали без пересадок.

І тільки вийшовши з метро і підходячи до будинку сина (залишалося трохи, метрів двісті), Степан, поставивши сумки на сніг, запитав.

– Слухай, Маша, а ми не рано прийдемо? — спитав він дружину.

Марія подивилася на годинник.

– Не рано, – впевнено відповіла вона. — Ти ж на другу домовлявся? А зараз – без п’ятнадцяти. По-моєму, якраз.

Степанові від цих слів дружини стало якось не по собі. Слова дружини пробудили в ньому погані передчуття.

– З чого ти взяла, Маша, – задумливо промовив він, – що я домовлявся на другу?

— А скільки ж ти домовлявся? Хіба не на другу?

— Я, Маша, взагалі, ні з ким і ні про що не домовлявся, — відповів Степан, продовжуючи дивитись уперед. — Я, Маша, був певен, що ти про все домовилася.

– Я?

– Ти, Маша.

Поговоривши ще трохи, подружжя з’ясували, що ніхто ні про що не домовлявся, а вони йдуть у гості, де на них не чекають.

– І що робити тепер? — спитала Марія. — Назад, чи що, повертатись?

Степан опустив голову і глянув на сумки.

«Назад ці сумки я не дотягну, — подумав він. — Років так зо п’ять тому ще, можливо, й вийшло б. А зараз точно ні. Ні, донести до метро, ​​донесу, а ось, що після цього зі мною все добре буде, не впевнений. А лише я хочу дожити до пенсії здоровим та щасливим. Тим більше що всього один рік до неї і залишився».

— Не треба нікуди повертатись, Маша, — впевнено сказав Степан. – Ми зараз ось що зробимо. Ми зателефонуємо та скажемо, що випадково, проїздом, знаходимося від них недалеко. І вони нас самі покличуть у гості.

— А якщо спитають, чого це ми випадково, проїздом і неподалік них робимо?

— Скажимо, що твою подругу відвідували.

— Так я не маю тут подруг.

– Маша, не тупи.

– Ну припустимо. А якщо й після цього вони нас не покличуть? — вагалася Марія. — Скажуть, ну, відвідували, і добре так тримати. Скажуть, що дуже за нас раді тощо.

— Нічого такого вони не скажуть, а просто покличуть нас до себе. Не сумнівайся. Дзвони Аркадію.

Марія важко зітхнула, похитала головою і зателефонувала до сина.

— Ніхто не відповідає, — жалібно промовила вона.

— Дзвони Інні, — підказав Степан.

Марія набрала на телефоні номер невістки. Та сама історія. Довгі гудки йдуть, але ніхто не відповідає.

— Внукові дзвони, — запропонував Степан.

Марія зателефонувала Іванові. Він відповів одразу. Сказав, що зараз разом із усім класом у музеї.

— А тато й мама вдома, Ваня? — спитала Марія.

– Вдома, – відповів Іван. — Ну, все, бабусю, мені нема коли. Дідусеві привіт.

Побажавши онукові всього хорошого, Марія вимкнула телефон і подивилася на чоловіка.

— Він у музеї, — сказала вона. – Тобі привіт. Каже, що батьки вдома.

— Та я чув, — похмуро відповів Степан.

— Що робитимемо? — спитала Марія. — Може, все ж таки, додому повернемося? А?

— Даремно, через все місто добиралися? – відповів Степан. — Дві великі сумки гостинців назад, чи що, везти? Ні. Ідемо так.

– Без попередження? — злякано промовила Марія.

– Без.

— Та хіба можна без попередження? Гріх це. Гаразд, якби тільки Аркадій. Він – син. А Інна? Що подумає?

– А що Інна?

— Скаже, що зовсім свекруха сором втратила. До того, скаже, нахабніла, що мало того, що сама непроханою в гості є, так ще й чоловіка за собою тягне.

— Не вигадуй, — суворо промовив Степан. – Інна ніколи такого не скаже.

— Не скаже, то подумає, — відповіла Марія. — А це ще гірше.

— Дурниці кажеш.

– Ні, – відповіла Марія. – Не дурниці. Я пам’ятаю, як твоя мати до нас у гості без попередження приїжджала. Аркаша тоді ще був маленьким. Господи, скільки ж тоді я натерпілася від неї. Краще не згадувати. Ні. Не хочу так само, як твоя мати. Ти як хочеш, а я не піду.

— А ми хитрому зробимо, — запропонував Степан. — Ми зайдемо не так, як моя мати.

– Це як?

— Інакше, — відповів Степан. — Не в гості, а просто, наче повз їхали і гостинці завезли. Сумки віддамо і відразу скажемо, що їдемо. Ну, слово честі, Маша, сил немає тягнути їх назад. Тут кожна торба кілограмів по двадцять. Їди майже весь холодильник сюди завантажили. Все що після Нового року залишилося. Ну, не дійду я з ними назад, Маша. Пошкодуй ти мене.

— Навіть до метро не дійдеш? Тут лише кілометр. А я поможу.

— Ти допоможеш, — з уїдливо перебільшеною недовірою відповів Степан. – Як же! Бачив я таких помічниць. Сто метрів пронесеш і мені назад сунеш. А потім тиждень будеш скаржитися, що в тебе рука ниє. Ні, Маша, ти як хочеш, а я йду до сина. Передам гостинці та піду. А ти, якщо така педантична, тут на мене чекай. Але тільки дивись, Маша, а раптом вони попросять мене лишитися? Що мені про тебе сказати? Що внизу чекаєш? Запитають, чому разом зі мною не підвелася. Подумають, що ти на них гніваєшся і бачити їх не хочеш.

— Справді,— погодилася Марія,— на їхньому місці я так і подумала б. Гаразд. Разом ідемо.

Вони підійшли до під’їзду та набрали номер квартири на домофоні. Ніхто не відповів.

— Може, їх справді вдома немає? – припустила Марія.

— Вони вдома, — впевнено відповів Степан. — Сплять, мабуть, ось і не відповідають ні на дзвінки, ні на домофон.

– Сплять? — злякано вигукнула Марія. — Тоді, тим більше, не треба йти.

— Та ну тебе, — розлютився Степан. — Щось, Маша, ти якась така стала. Прямо, не впізнаю тебе. Раніше ти такою не була.

— Раніше я ніколи непроханою в гості до невістки не їздила.

— Не кажи так, Маша. Ми — не «непрохані». Несподівані – це так. Але не «непрохані». Нас кликали.

– Коли це?

— Та щоразу,— відповів Степан,— коли Аркаша із Інною та онуком у гості до нас приїжджали, кликали до себе. Востаннє позавчора, коли від’їжджали від нас після святкування Нового року. Забула?

Але Марія тим часом думала про своє.

– Як я могла забути їм зателефонувати? – відповіла Марія. — Адже й ще не літня. До пенсії цілих п’ять років. А пам’яті вже ніякої. Ще й на тебе надіялася. Знайшла, на кого сподіватися.

Степан хотів відповісти на це щось дуже розумне, але двері під’їзду відчинилися і на вулицю вийшли люди. Степан, не чекаючи, поки зачиняться двері, швиденько схопив сумки і ввійшов усередину. Марія забігла слідом.

Але тут з’ясувалося, що ліфт не працює і на 18 поверх доведеться підніматися пішки.

— Пропоную викликати таксі та їхати додому, — сказала Марія. – Це знак. Та й усе краще, ніж на 18 поверх пішки йти?

Степан у знаки не вірив.

— Я ж тобі казав, Маша, що небезпечно на таксі в січні містом роз’їжджати, — сказав він. — На вулиці — ожеледиця. Через все місто на машині це ризик. Ще невідомо, який водій нам попадеться. Ми тому й сюди метро добиралися. Ні. Краще я із зупинками на 18 поверх піднімуся. Зате точно живим залишусь.

Вони пройшли сходами і пішли пішки. Весь час, поки піднімалися, Степан думав, що не передбачив одного.

«А раптом їх і справді вдома немає? – думав він. – І що тоді? І чого я не послухав Марію? Зараз би таксі додому їхав. Господи, і в кого я такий боягузливий? Боюся на таксі взимку їздити. Смішно, слово честі».

Нарешті вони піднялися на потрібний поверх. Підійшли до квартири. Прислухалися. З подивом подивилися один на одного, бо було чути, що у квартирі хтось із кимось голосно розмовляє. Але слів розібрати було неможливо.

— Сваряться, чи що? – припустив Степан.

— Справді, — погодилася Марія.

– Тепер зрозуміло, чому на дзвінки не відповідають.

— Може, підемо? — запропонувала Марія.

Але Степан нікуди йти не збирався. Він уже був радий, що вдома хтось є. А що свяряться – це вже не так важливо.

І Степан подзвонив у двері.

Але їм ніхто не відчиняв. При цьому розмова у квартирі не припинялася. Степан зателефонував ще раз. Марно. Результат той самий.

– Що робити будемо? — спитав Степан.

— Постукай, — запропонувала Марія.

Степан постукав у двері і, про всяк випадок, смикав ручку дверей.

А двері візьми та відчинися. Самі. Вони, виявляється, були не замкнені.

Степан і Марія увійшли до квартири і завмерли, почувши емоційну розмову на кухні.

І за той недовгий час, що вони простояли у передпокої, вони зрозуміли, що все дуже погано.

«У сина, зважаючи на все, — думав Степан, — є інша жінка».

«А Інна про це дізналася, — думала Марія. — І тепер вона подає на розлучення та на поділ майна. Господи, як відчувала, що добром це не скінчиться».

Розмова на кухні йшла на підвищених тонах. Говорилося багато чого неприємного та злого.

Степан схаменувся першим і знаками показав дружині, що треба піти. Він першим і вийшов із квартири разом із сумками. Слідом вийшла Марія і тихо зачинила за собою двері.

— Може, сумки залишимо? — запропонувала Марія.

— Ні, — впевнено відповів Степан. — Так ми тільки гірше зробимо. Вони наговоряться незабаром і вийдуть до передпокою. Побачать наші сумки. А нас нема. Зрозуміють, що ми були тут, чули і втекли. І дороги назад у них уже не буде. А так може ще й помиряться.

— І правда, — погодилася Марія.

Ліфти так і не працювали, і вони пішли вниз пішки. Спускалися мовчки. Кожен думав про своє.

Марія думала, що вони, швидше за все, не помиряться. Бо вона б, на місці Інни, такого не пробачила б.

А Степан думав, що виховав сина негідника. І дивувався, у кого він такий народився, і що тепер робити. Вирішив, що сам винний, бо це його виховання.

На сьомому поверсі Степан вирішив перепочити.

— Посоїмо трохи, — сумно промовив він.

— Постоїмо, — сумно відповіла Марія.

Стояти їм довелося справді недовго. Бо в цей час на сьомий поверх піднялися Аркадій та Інна. Вони були у спортивних костюмах та з лижами.

– Мама,тато? — здивовано промовив Аркадій.

— А чому ви тут? – здивувалася Інна.

— Та ось, — розгублено відповів Степан. – Заїжджали до маминої подруги і вирішили заодно до вас зайти.

— Гостинці занести, — додала Марія.

— А вас удома немає.

— Дзвонили на телефони, а ви не відповідаєте.

— А ми вдома забули телефони, — відповів Аркадій. — Помітили це, коли спустилися вниз. Підніматися було ліньки. Вирішили без телефонів.

— А чого ж ви не зайшли в квартиру? – здивувалася Інна.

– Як зайти? — здивувалися Степан і Марія.

— Просто, — відповіла Інна. — Ми ж, коли йшли, спеціально двері не зачиняли. На всякий випадок. Думали, що раптом ви приїдете без попередження, а нас немає.

— Були впевнені, що ви здогадаєтеся ручку посмикати і побачите, що двері не зачинені.

— А ми й не здогадалися, — відповів Степан.

Аркадій забрав сумки у батька та разом зі своїми лижами поніс їх нагору. А коли всі увійшли до квартири, з’ясувалося, що на кухні голосно працював телевізор, який просто забули вимкнути перед відходом. Там йшов улюблений серіал Інни про нещасливе сімейне життя, зраду чоловіка та трагічну долю покинутої жінки, яка опинилася з дитиною на вулиці.

Пізніше, коли їхали в таксі назад додому, і обговорюючи те, що сталося, Степан і Марія казали, що обидвоє були впевнені в тому, що чують голоси Аркадія та Інни.

— Як же це, Стьопа? — дивувалася Марія.

— Не розумію, — відповів Степан. — Зразу ж було ясно, що вони так не розмовляють.

Але таксист, який був поруч і все чув, дуже швидко і просто роз’яснив, що сталося.

– Це вам зі страху так здалося, – впевнено промовив він. — Ви подумали, що це правда, злякалися за дітей, ось вам і здалися голоси артистів схожими на ваших близьких. Таке з кожним може статися. Ось я вам теж історію розповім, яка зі мною сталася двадцять років тому. Я тоді ще не був одружений.

Степан та Марія погодилися з таксистом і заспокоїлися. І всю дорогу до дому вони слухали історію про те, як таксист ще до весілля переплутав по телефону голос своєї тещі з голосом дружини і освідчився їй.

КІНЕЦЬ.