Ми дочці за свої гроші купили квартиру. Всієї суми не було, довелось кредит брати. Ось тому ми по документах і оформили її на чоловіка. Це ж нічого не міняє, нехай діти там живуть і що хочуть роблять. Але якщо Іринка зраділа, то Василь – ні. Зять відмовився в ту квартиру переїжджати. Каже, що ми будемо приходити до них, як до себе додому. Іринка вже на п’ятому місяці, є старша дитинка, а вони досі по орендованих мотаються! І через що? Через гонор?

Ну дивина та й годі. Але що, зять хотів, щоб ми і кредит чималенький виплачували і на нього відразу квартиру переписали? Я вважаю, ми правильно з Ігорем придумали.

В нас така склалась не проста ситуація.

В нас з чоловіком Іринка єдина дитина. Ми все робила для її щастя. І репетитори і гуртки, які тільки хотіла.

З грошима в нас ніколи не було проблем. Чоловік, як то кажуть має бізнесменську жилку. Скільки він за своє життя бізнесів перепробував, не злічити.

На даний час в нас два магазинчики з ритуальними послугами, які приносять нам хороший дохід. Не скажу, що ми великі багачі, але на нормальне життя хватає.

Живемо ми в своєму будинку, який будували з розрахунком, що Іринка нам зятя приведе і ми всі разом заживемо.

Я навіть уявляла, як з внуками час проводжу, каші їм готую.

Але не так склалося, як гадалося.

Іринка познайомилась з гоноровим Василем.

Про те, щоб з нами жити він і не думав.

– Щоб ви мені кожного дня до рота заглядали? Е ні, такого не буде. Молода сім’я повинна жити окремо.

В мене є ще мама, якій вісімдесят років. Я казала, нехай йдуть в її двійку, заодно і приглянуть за бабусею. Також відмовилися.
Ну, раз так, то робіть що хочете.

Ось вони й живуть вже чотири роки на орендованій.

Народилася в них донечка Соломійка. Іринка з декрету так і не вийшла. Але пів року тому ми дізналася, що буде в нас і онук.

Зять працює машиністом потяга. Я розумію, з такою зарплатою на квартиру можна пів життя збирати, якщо не більше.

Ось ми й подумали, що зробимо дочці подарунок – квартиру.

В нас з Ігорем були деякі накопичення, але їх не хватало, ось ми і оформили ще невеличкий кредит.

До сватів за допомогою ми не зверталися. Вони люди сільські, тому сумніваюся, що мали б змогу докластися.

Та ми й самі не хотіли розділяти подарунок, нехай буде особисто від нас.

Недалеко від нас якраз здавався будинок в новобудові. Іринка часто говорила нам, що б дуже хотіла жити в цьому ЖК. Там і парк поруч і торгові центри і садочок зі школою.

Закінчилось все тим, що ми нікому нічого не сказавши, придбали квартиру для дітей. Правда, був один нюанс – записана вона на чоловіка.

Я вважаю це по-чесному. Мій Ігор кредит буде виплачувати, то нехай і по документах його буде. Те, що квартира дітей, не обговорюється. Нехай собі там вже роблять, що хочуть.

До тридцятого ювілею Іринки ключі були у нас в руках. В квартирі все готове до життя. Всі ремонти, сантехніка, двері. Єдине, що треба було докупити меблі і техніку до кухні. Але цим вже нехай під свій смак молоді займаються.

Під час святкування ми й простягнули ключі від квартири Іринці. Дочка сяяла від щастя, а ось зять поводився доволі дивно. І лише через декілька днів Іринка прийшла до нас вся в сльозах.

– Василь відмовляється переїжджати в цю квартиру, бо вона не його.

“Буде твоя мама приходити з татом до нас, як до себе додому. Я краще на орендованій поживу, поки на свою не назбираю”.

Дочка ось-ось йому другу дитинку подарує, а він вперся і все.

Я пояснювала, що нехай живуть, як хочуть, що ми докучати не будемо. Але нічого з того не вийшло.

Нічого вони з меблів не купують. Поки живуть на орендованій, а там побачимо.

Я надіюсь, зять найближчим часом таки одумається.

А щоб ви робили в такій ситуації?

Джерело